Як можна описати світанок людині, яка його ніколи не бачила? 

Тарас Шевченко писав:

«Світає, край неба
палає…»
А якщо прозою?      
І простіше:
своїми словами?
Спробую.

Тиша… Тиша і темне небо. Першими просинаються птахи. Починається їхня вранішня розмова. Спочатку – ледве чутні пересвисти та перегуки, згодом – короткі переливчасті співи. Небо потрохи стає світлішим. Зараз воно з чорного перетворилося на темно-сіре, сталеве. Над горизонтом – жодного натяку на Сонце. Навпаки – темна стрічка, що наче грозова хмара зависла над ним. Здається, ніякого сходу не побачиш – піде дощ, і на цьому ранкові етюди закінчаться.
Минає ще трохи часу. Небо починає насичуватися кольорами, висвітлюватися, набувати блакитного відтінку. Біля води починається рух – хлюпає хвилька, заворушилися качки, ось рибалка спускає човна. Небо також оживає – пролітають зграйки пташок, з’являються ледве помітні хмарки, які набувають контрасту, витягуються у дивні завитки. Ще кілька хвилин – і вони стають ніжно-рожевими – пастельними – такого кольору, назву якого всі чули, але мало хто може уявити.
Сонця ще немає. Темна стрічка над небокраєм залишається, але стає вужчою. Зрідка дмухає вітерець, стає прохолодніше. Чекаю ще трохи… І ось над лінією, яка розділяє небо і землю, з’являється вузесенький, ріжками донизу серпик рожевого кольору. Він піднімається і насичується барвами – це вже червоне півколо, яке з кожною секундою росте. Ще хвилина – і сонечко (вже червоне, повноколе, але ще ніжне) дозволяє роздивитися себе, не мружачись, та демонструє, що день буде гарним і гарячим. Минає 2-3 хвилини – і дивитися на нього стає боляче, а тепло вже відчутне. Сонце піднімається ще вище, залишки ночі зникають без сліду. Розпочинається новий день.

Олександр ДУРМАНЕНКО
Фото автора