Любка була гарненьким дівчатком років десяти, а темно-руде волоссячко тільки пасувало їй. І густе ластовиння їй личило. Її можна було б називати Лисичкою, проте Лисичка мала би бути хитрою, а це дівча – добре й просте, миле й чесне. А що вона ще й ходила до недільної школи, то її там називали – не позаочі, а часто і в очі – сестрою і Білочкою. Далебі, це ім’я було їй доречніше, і вона ніскілечки не заперечувала, не виправляла: я Любка, мовляв. Білочка, то й Білочка.

Того дня вони пішли по ожину всенькою сім’єю: тато, мама, Любка і старший брат Роман. Роман, правда, не любитель до ягід чи грибів: йому б поблукати з ру­шницею. Не раз ото блукавши, приходить обвіша­ний качвою, зайцями, якось і лиса вполював. А ще сусіди подейкують, що Роман – браконьєр і стріляє в заборонених тварин… Але чи тому вірити?
Стояла пречудова вереснева днина, сонячна, та вже підбита осінніми холодками. Ожини дозріли аж-аж; стоять, налиті соком, великими запашними заростями. Гаддя, що трапляється в гущаках, уже поховалось у нори, комашня не набридає, як то влітку – любота! Аби лиш натрапити на добре місце, та й стій і набирай доверху якого маєш кошичка.
Білочка знає місця, а так як ці краї далекі від соші – чужі тутечки рідко бувають. Усе, що Бог послав, – їхнє, місцевих. Не раз і не два ходила вона цими лісами, не тільки з дорослими – вже й із гуртом однолітків.
Як увійшли до гаю, перехрестилися, напнули хуст­ки, надягнули кашкети, змовкли. Чому воно так, Білочка не знала, а відала тільки, що так треба, бо так і Бабуня робили. Спершу всі трималися купи, а згодом-перегодом розійшлися, розбрелися, кожен натрапивши на свою удачу, і лише вряди-годи перегукувалися:
– Любко, гов!
– Мамо, гов!
Та й знову тихо-тихо... Аж здалеку, мов нехотя:
– Любко, гов!..
А та теж, абияк, мовляв, та тут я, тут, не чіпайте мене:
– Ромку, гов!.. Тату, гов!..
Та й знову залягає така ти­ша, аж думки, здається, гомонять уголос.
Білочка й незчулася, їй і байдуже, що вельми вже давно не чутно було тих окликів. Козубець наповнився ледь не до краю, то й попоїла, що мала, та ожинами поласувала і стала оглядатися, щоб вертатися назад, бо вже й до вечора йдеться.
Отакої! Місцина, куди вона забрела, була їй геть не відома: чужа, дика й сумна. Білочка вийшла на одну галявину, пройшла, вийшла на другу, підбігцем поква­пилася до третьої, спантеличено покрутила голівкою – і втямила, що заблукала.
Пусте! Вона не впадатиме у відчай! Як батюшка вчили: заспокойся, перехрестися, Богові помолися – та й Він усе справить. Авжеж, авжеж, вона зараз так і вчинить.
Зненацька щось шелеснуло поруч – аж їй серце тьох­нуло!
Та ні, це ж заєць, але ж страхопудка!
Дівчинка побігла за вуханем і за кілька кроків вигулькнула на поляну, на такий нерух брусниці, що вразився її зір: міріади спілих-преспілих ягід укривали місцину, так що червоного більш, як зеленого, хоч косою коси! Білочка добрала в козубень брусниці, ще й попробувала.
Тим часом стало смеркати. Змовкли пташки, як чулося гаєм; інші гуки, невідомі їй, стали наповнювати нетрі. Ніхто її не кликав, ніхто за нею не приходив.
Проте Білочка не почувалася покинутою. Ніяково, незвично, однак не самотньо. Ось зайчик: узяв та й вивів її на такий брусничник, аж диво. Батюшка розказували, що були такі святі – з дикими звірами товаришували, і вони їх слухалися, допомагали: з ведмедем, із левом… А ще якийсь-то святий навіть проповідував тваринам: «Сестро ластівко! Брате вовче!». А в мене – брат зайчик.
Похолодніло. Білочка зрозуміла, що вночі навряд чи її знайдуть, та й чи шукатимуть. А от на ранок усі дядьки з села прийдуть у ліс та й знайдуть, вона про таке чувала. Тож назбирала трохи опалого листя, промовила вечірні молитви, вляглась і заснула.
Вона спала зіщулившись, їй було холодно. І сни були про щось холодне, зимові якісь. Та раптом відчула теплоту, наче хтось окутав її. Розплющила очі й по­бачила біля свого обличчя якусь чудну, кумедну морду.
Лось!.. Братик лось...
Сохатий стояв біля дівчинки й дихав на неї. Вона простягнула руку, погладила вогку шерсть і заснула знов.
Звір так стояв усю ніч і тихенько хорхав, а Білоччині сни стали теплі-теплі...
Світало. А лось усе стояв і зігрівав сестрицю Білочку.
– Лось! Лось! – почула вона вві сні.
Любка впізнала Ромків голос і тихенько зраділа: «Ось бачиш – вони мене знайшли».
Ромко скинув рушницю, прицілився, натиснув на курок – і здоровенний сохань упав на коліна, потім по­вернув голову до мисливців і рухнув закривавленою тушею на дитяче тільце.

Брат Віктор (Віктор Гребенюк)