Головне меню
Рубрики
Анонси [29]
Колонка редактора [23]
На часі [25]
Еко [14]
Людина [24]
Актуальне інтерв’ю [12]
Світ без кордонів [7]
Резонанс [6]
Сторінки історії [17]
Глибинка [10]
Природа і ми [33]
Мисливство [13]
Рибальство [9]
Світ тварин [9]
Наш фотоконкурс [13]
Зі світу по нитці [4]
Хобі [17]
Цілюща аптека [29]
Лісова книгарня [9]
Цікаво [53]
Нотатки натураліста [161]
Світ очима дитини [20]
Лісовичок [31]
На замітку [18]
У світі пернатих [15]
Подорожуємо разом [29]
Психіка людина і проблеми лісівництва [10]
Новини [101]
Світ рослин [6]
Роздуми [9]
До теми [9]
Традиції та сьогодення [16]
До ювілею [7]
Статистика
Главная » 2013 » Березень » 26 » Подвиг героїні-лісокультурниці
15:44
Подвиг героїні-лісокультурниці
Мабуть, не помилюся, коли скажу, що призначення жінки – це материнство.
Але так уже склалося генетично, що місія народження відбилася у підсвідомості слабкої статі і перекинулася на інші галузі життя. Відтак народження стало для жінок співзвучним із відродженням…






Бабці Марії Корнейко – вісімдесят. До неї додому, в село Лобачівка Горохівського району, ми приїхали із заздалегідь визначеною метою – почути з перших уст, як представницям прекрасної статі в післявоєнний період довелося власними руками відроджувати ліс. 
Пані Марія з тих жінок, які свого часу віддали молодість і завзяття на подолання післявоєнної розрухи. Вона – одна з праматерів сучасних лісів Волині. Вона – жінка, яка зростила мільйони дубів і тополь у Берестечківському лісництві. Вона – та, хто відроджувала природу.
Масштабна місія – дати нове життя лісу і відродити розстріляне минуле – лягла на плечі Марії Корнейко в далекому 1951-му, коли їй було 18. Вона обрала цей шлях сама – зовсім юною пішла працювати в ліс.
– Треба було прожити, заробити на хліб. А нас було восьмеро в батьків. У колгоспі, до якого належали мама і тато, платили копійки, а в лісовій галузі кожного місяця можна було отримати гроші. Тож аби допомогти родині, попросилася до бригади лісокультурниць. Те, що робота ця вимагає неабиякої сили та витримки, усвідомлювала, але працювати, – зауважує Марія Андріївна, – ніколи не боялася.
За секунду бабуся, ніби випереджаючи наступне запитання, додає:
– Ви не думайте, що то так легко посадити і виростити ліс. Ми робили «по-чор­ному». Лише щоб дістатися до місця посадки, щодня долали по 5 кілометрів в одну сторону. А ще спека, задуха. То не та робота, що тепер. То треба було наробитися. Але йшли і трудилися, бо жити треба було.
І справді. Те, що зробили руки лісокультурниць у 50-ті роки, нічим іншим, як подвигом, назвати не можна. Після урядової постанови 1948-го про створення проти­ерозійних лісонасаджень та полезахисних лісосмуг у Радянському Союзі почали активно висаджувати ліси. Масштабність цієї справи вражала: щоденно кожній ланковій із бригад лісокультурниць треба було посадити по 700, а то й більше саджанців. У результаті – половину лісів, що маємо тепер (а зараз лісистість області становить 34%), посадили у 50-ті роки.
Дуби, липи, сосни, тополі. У розсаднику Берес­течківського лісництва площею 0,06 га саджанців цих культур були десятки, сотні тисяч. Зберегти посадковий матеріал і примножити його – це щоденна клопітка праця, що передбачала боротьбу з бур’янами, хворобами та шкідниками. Спочатку на лісокультурниць чекав посів сіянців, наступного року їх висаджували в шкілку, а далі – сапали, прорихлювали, прочищали. Лише на третій рік саджанці досягали необхідних розмірів і маленькі деревця можна було висаджувати на спеціально підготовлених площах.
– То ж не так, що посадив – і потім воно саме виросте, – розповідає бабуся. – За саджанцями треба доглядати, як за малими дітьми: прополювати, робити прочистки. Перші декілька років ділянки обполювали сапами, пізніше, коли деревця міцніли, ланкові бралися за сокири.
– Рубали так, як у цеху коло станка, – усміхається бабуся і показує свої натруджені руки. – Бачте, які руки в мене: тепер ложки не можу взяти. Три роки тому операцію зробили, бо дуже боліли.
Про те, що ці руки тяжко працювали, свідчать навіть цифри. Кожного сезону лісокультурниці Берестечків­ського лісництва висаджували по 30 га нового лісу.
Починали садити в березні. Спочатку привозили воду, робили бовтанку з ґрунтом, вмочували туди коріння. Холодно зазвичай було в цю пору, від тривалого процесу садіння руки, бувало, аж обмерзали болотом, але про холод, біль чи втому тоді не йшлося. Посадити дерева треба було правильно, і якість насаджень давалася взнаки – зів’ялих саджанців годі було знайти. А ще ж треба доглядати за молодняками, які посадили в попередні роки! За 37 літ, які Марія Андріївна Корнейко віддала лісовідтворенню, її бригаді та іншим ланкам тутешнього лісництва вдалося не тільки висадити, а й виростити 580 га лісу.
Що саме стільки площі Марії Корнейко та її подругам вдалося засадити деревами, жінка дізналася, коли виходила на пенсію. Тоді Марії Андріївні врочисто повідомили: подвиг жінок-лісокультурниць має конкретне і виняткове окреслення – їхнього героїзму вистачило аж на 580 га.
За такий неоціненний екологічний та й, власне, економічний внесок у розвиток галузі Марія Андріївна удостоєна декількох медалей та нагрудних знаків. Серед них – «За доблестный труд» (1870-1970 рр.), «Ударник пятилетки», «Ударник коммунистического труда», «Победитель соцсоревнования» (1975 р.). Крім того, дорога серцю пані Марії іще одна нагорода чи, скоріше, подарунок від колег. Це – вирізьблена з дерева тарілка, яку лісокультурниці зі стажем презентували на 55-й день народження.
З гордістю показуючи подарунок, жінка знову вдається до спогадів:
– Дуже тяжко було, але втягнулася. Влітку треба довбти, бо ж земля неорана. Я сильною була, ніколи не скаржилася, що втомилася. Наш директор завжди казав: «Маріє, ти така жвава, ніби й ніколи спочину не знаєш». А мені й справді не було чого тужити. Так, робота важка і пекельна, але незважаючи ні на що, я любила той труд. Ми в ланці були однією сім’єю, з піснею йшли до лісу і з піснею поверталися. Змучені, часто спраглі і голодні, але щасливі. Ніхто не пошкодував, що ліс садили гектарами. І я не шкодую, бо ліс мене годував. Часто згадую ті часи і сумую за лісом. Він мені пахне, кличе. І зараз, хоч мені вже 80, досі ходжу по гриби.
Згадавши про лісові делікатеси, бабця Марія розповіла таке: коли була молодою, вона традиційно сушила опеньки, робила салати. Стравами ласували як жінки-лісокультурниці, так і чоловіки-лісоруби. Вона б і зараз рада пригостити цими наїдками внуків, та, на жаль, із сімейним життям не склалося. Післявоєнний час – тяжка пора, переважно все трималося не на тендітних, а на сильних жіночих плечах.
– Мусили ми бути крепкими, мусили робити, як чоловіки, бо якраз їх, представників сильної половини людства, після Великої Вітчизняної не вистачало. Не одружилася я, так сама й зосталася, – трохи з жалем, але без жодних нарікань каже бабуся.
Зараз Марію Андріївну відвідує сестра милосердя Зоя Данильчук. Вона допомагає старенькій і прибрати, і приготувати та й, зрештою, просто спілкується з бабусею. Хоча пані Зоя – не єдиний гість в обійсті Марії Андріївни. Чи не щодня до неї навідується менший брат Микола. Він, до речі, теж не зі слів знає про роботу в лісі. Сам віддав йому добру половину свого життя: спочатку працював єгерем, потім – директором «Горохівського ЛМГ».
Нерідко брат із сестрою разом згадують про ліс.
– Та що там згадувати, он він видніється, – показує пані Марія за вікно, – це той ліс, що я посадила.
І гордість, і втома, і якась туга звучить у голосі бабусі, коли вона це каже. Та найбільше прослуховується любов, материнські почуття лісокультурниці-героїні, яка відродила життя лісу.


Лілія ПАРАФЕНЮК
Фото автора

Категория: Людина | Просмотров: 732 | Добавил: Live | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Свіжий номер ЛВ
Читайте українське
Архів ЛВ
Календар
«  Березень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031