Ось такі вони – представники родини котячих: спритні, хитрі, граційні, хижі та іноді непередбачувані. А те, що красиві й привабливі зовні, то й говорити зайве. Зазирнемо цього разу до життєвих уподобань такої представниці ряду хижаків, як рись. Наскільки блискавично вимовляємо слово, такою вона і є – прудка, небезпечна і водночас прекрасна.

У скандинавській міфології рись – священна тварина богині Фреї. Вважалося, нібито рисі були впряжені в її колісницю. Стародавні греки вірили, що гострий погляд цієї тварини здатний пронизувати наскрізь навіть непрозорі предмети. Є навіть така поговірка: «Рись ряба зовні, а людина – всередині». Наштовхує на роздуми, чи не так?..

Раніше рись була поширена майже скрізь у лісовій зоні північної півкулі, на всій території Європи і Сибіру. Та ареал скорочувався у міру вирубування великих ділянок лісів. 
Рись довго була жаданим мисливським трофеєм, оскільки її плямисте хутро високо цінувалося на ринку. У деяких районах м’ясо цієї дикої кішки вважається делікатесом, оскільки має відмінні смакові якості. У наші дні до рисі ставляться по-різному. Дехто схиляється до думки, нібито вона приносить користь тим, що забезпечує рівновагу в природі, полюючи на гризунів і копитних тварин, які пошкоджують дерева в лісі, також на лисиць, котрі завдають збитків людям. З іншого боку, тваринники і мисливці вважають її серйозним шкідником, оскільки рись харчується в основному промисловим звіром, через що на неї і полювали.
Колись за знищення прудкої красуні навіть виплачували премії. Надто пізно люди зрозуміли, що рись заслуговує уваги і турботи – її вже цілком винищили на території більшої частини Європи. Пощастило їй лише в гірських лісах Карпат, на Балканах, Скандинавському півострові, в польських Татрах, де-не-де в Іспанії, а також у Росії, де вона і тепер все ще є досить звичайним звіром. Рись широко заселяє ліси від Прибалтики до Тихого океану і майже від Полярного кола до Кавказу, Алтаю, Саяну і Сіхоте-Алиню.
Щодо території України, то до XIX ст. вид був поширений у Карпатах, на Поліссі, в зоні лісостепу і степу.
Тепер майже всюди, де тварині вдалося вижити, вона охороняється законом. Її навіть відловлюють і переселяють у місця, з яких зникла. Правда, останніми роками над риссю нависла нова загроза: ціна на її хутро піднялася непомірно високо. За добру шкіру платять більше, ніж за купу знаменитих соболів. Як бачимо, вже вкотре мода ускладнює охорону природи.
Зазвичай прийнято розрізняти чотири види в роді рисі: євроазіатська (Lynx lynx), руда (Lynx rufus), канадська (Lynx canadensis), іспанська (Lynx pardinus). Всі вони – високо­спеціалізовані хижаки, які зовні відрізняються від інших котячих непропорційно довгими задніми лапами (причому 5 пальців на передніх лапах і 4 – на задніх), прекрасною шерстю і характерними китицями на кінчиках вух. Саме такі «сережки» дозволяють звірові чути навіть слабкі звуки. Короткий, нібито обрубаний хвіст не доходить до землі. Здобич зазвичай убиває, стрибаючи із засідки або непомітно підкрадаючись до неї і завдаючи іклами смертельного удару.
Цікаво те, що рись – одна з найбільш північних видів котячих. Іноді її навіть можна побачити за Полярним колом. У північних областях тварини більші і з довшою шерстю. Зимова шерсть дуже густа, пухнаста, з більш-менш вираженою плямистістю на спині, боках і ногах. Літнє хутро грубше, коротше і забарвлене контрастніше, ніж зимове.
На відміну від інших котячих, рисі прекрасно пристосовані до снігу й морозу. Взимку особливо довге хутро на лапах збільшує площу сліду, дозволяючи рисі не провалюватися в сніг.
До речі, про сліди. Якщо вже ми про них згадали, додамо кілька важливих фактів. Отож, сліди-відбитки лап рисі майже круглі, близько 12-13 см завдовжки і завширшки. Відбитків кігтів на слідах тварини не видно, бо вони, як і у всіх котів, – втяжні. Взимку ступні хижачки густо опушені, тому подушечки її пальців на сліду невиразні. Влітку це опушення випадає. Якщо кудись прямує ціле рисяче сімейство, то тваринки завжди ступають слід у слід. Важлива деталь: сліди правої і лівої лап у рисі лежать не на одній прямій, як, приміром, у лисиці чи вовка, а розташовані ламаною лінією.
Лишень уявіть, якою передбачливою та обережною є ця плямиста! Наприклад, повертаючись до свого лігва, яке зазвичай розміщене у густих заростях, вона плутає сліди – іде проїжджою дорогою, потім стрибає на 4-6 м через кущі вбік або ступає своїми слідами у зворотному напрямку.
До того ж, пані рись дуже спритна. Вона не тільки прекрасно лазить по деревах та скелях, але й швидко бігає, робить великі (до 3-4 м) стрибки, здійснює довгі переходи, чудово плаває.
Рухи рисі викликають асоціації м’якості, грації, сили та незалежності. Але ця гімнастка є настільки скритною й обережною, що мало кому щастить бачити її на волі. Вона живе в різних дібровах. Надає перевагу спокійним, глухим лісам, із непрохідним буреломом, але і рідколісся теж не уникає. Буває, що трапляється у низькорослих лісочках, із заростями кущів, у лісостепу, лісотундрі, гірських скелях, але найчастіше – у зоні низькогірної тайги. Там не надто багато снігу, не так холодно, як у північних хвойних лісах, до того ж, мешкає безліч тварин, на яких полює хижа кішка.
Як же «заробляє» собі на харч ця плямиста й небезпечна пані? Найчастіше вона спокійно сидить на скелі або іншому узвишші, очікуючи здобич. Перебуваючи на висоті, рись може оглядати досить велику ділянку. Помітивши потенційну здобич, тихо підкрадається, а потім, наблизившись, стрімко атакує її. Зазвичай збиває жертву з ніг, перекидає її на землю й убиває, перегризаючи сонну артерію або ламаючи шийні хребці. Ця тварина має довгі ікла та крупні гострі зуби. Якщо атака завершується невдачею, й здобичі вдається вислизнути, то рись дуже рідко переслідує її далі ніж на відстані 20-50 м, оскільки не здатна швидко бігти далі. У такому випадку хижа кішка найчастіше відпускає жертву й повертається на пункт спостереження.
На території Центральної Європи рись полює на косуль, куроподібних, зайців та дрібних гризунів; на півночі Європи ловить дитинчат косуль і молодих лосів. Якщо поблизу немає джерела небезпеки, рись неодноразово повертається до своєї здобичі, поки не з’їсть її повністю. Проте зазвичай перерва між відвідуванням здобичі становить навіть декілька днів. Коли вона вже вдосталь насититься, закидає залишки туші листям, травою або гілками. Взимку приховане м’ясо повністю замерзає задовго до наступної появи тварини.
У Канаді та США живе канадська рись, яка полює в основному на зайців-біляків, а з настанням весни – і на молодняк оленів.
Рись є активною переважно в сутінках і вночі. Завдяки особливій внутрішній оболонці ока, що функціонує подібно до дзеркала і відбиває додаткове світло на сітківку, тварина може добре бачити і при малій освітленості. Лишень уявіть: мишу вона розпізнає з відстані 75 м, а зайця – із 350 м!
Так, як і переважна частина хижаків, рись при нагоді вбиває більше тварин, ніж може з’їсти. На домашніх нападає рідко. На людину здатна кинутися лише поранена рись або у випадку, коли її переслідують. Її ставлення до представника homo sapiens доволі незвичне. Тобто в лісі вона завжди уникає людей, хоч і не боїться, але може безпечно заходити в населені пункти.
Рись (зрештою, як і більшість кішок) за своєю суттю – одиначка. Протягом переважної частини року тварини тримаються поодинці. Проте в лютому самці залишають свої ділянки і вирушають на пошуки партнерок. У цей період зазвичай спокійні та тихі тварини видають дуже пронизливі крики, які закінчуються тривалим стогоном. Між самцями відбуваються запеклі, а іноді й криваві поєдинки. Із травня по червень самка народжує зазвичай 1-2, але трапляється, що й до чотирьох кошенят.
Мама-рись влаштовує лігво в тихому місці, найчастіше – в зручній ямі під поваленим деревом, в ущелині скелі або заростях. Дитинчата народжуються вкритими м’якою шерстю. Проте новонароджені є сліпими і глухими. Вони розвиваються досить повільно. Очі у кошенят розплющуються тільки на 14 день. Кошенята вперше виходять із лігва у віці 5-6 тижнів. Батьки, як і належить повноцінній сім’ї, виховують дитинчат разом.
Раніше рись була мисливським видом. Проте зараз вона занесена до Червоної книги України, Червоного списку МСОП, CITES, а як вид, що підлягає охороні, – до Бернської конвенції.

Підготувала Тетяна САСЮК
Фото із сайта www.eco-live.com.ua

P.S. У процесі підготовки публікації натрапила на цікаву й незвичну статтю Івана Жироша – «З прирученими каракалами на різну дичину полювали древні перси». У ній – цікавий факт:
«…бувають випадки, що рись нападає й на людей. Як розповів мені ужгородець, журналіст Микола Кошута, ще проживаючи в дитинстві у селі Бистриця на Перечинщині, рись весною… загнала його в річку! «У річці з вудочкою, оце, ловлю форель, – пригадує Микола. – Раптом за спиною – шурхіт. Озирнувся, а в кущах – рись, стріляє на мене своїми банькуватими очима! Я – мерщій у воду! Рись – ані кроку, вичікує. Почав жбурляти в неї камінням – навіть не поворушиться! Тільки згодом попленталася геть. Звідкіля мені тоді було знати, що рибалка для рисі – найцікавіше захоплення. Певно, цей берег був її улюбленим місцем риболовлі. А ось на мого дідуся, який був затятим мисливцем, рись навіть напала! Врятував його тільки високий комір шкіряної куртки. А так загризла би!».

ЦІКАВО ЗНАТИ

У доісторичні часи рись мешкала на Британських островах. Вважають, що в епоху неоліту там її винищили стародавні мисливці.
Назва рисі «Іуnх» походить від грецького «Іуnх» (або «Jenkos»), що означає «той, що світиться». Цією назвою рись завдячує своєму гострому зору.
Відомо, що вона добре плаває і чудово лазить по деревах. Також має дуже розвинений нюх. Тварина використовує його під час полювання та вистежування здобичі.
За допомогою вух із довгими китичками на кінчиках рись точно визначає, звідки йде звук. Ця особливість компенсує той факт, що рись не може розвинути дуже велику швидкість на довгій дистанції.
Вона може стрибнути з місця на гілку, що розміщена на висоті близько двох метрів від землі. Завдяки цій здатності полює на тетеруків або фазанів, коли вони злітають.
На Волині є урочище Рись, де мешкають дві представниці виду. Місцевість тут болотиста, захаращена, від­так самітниці почуваються спокійно і затишно.