 «Піі-піі-піі», – долинають до мене крики яструба. Пташенята вже досягли розмірів своїх батьків, але ще не навчилися самостійно здобувати собі харчі. Видаючи протяжні свисти, чадо наполегливо вимагає у батьків їжу. При цьому пташенята демонстративно сідають у найбільш відкритих місцях і часто перелітають з одного дерева на інше. Для батьків зараз найважчий час. Спробуй нагодувати досита цю крикливу малечу! Поблизу місця, де оселилися ці розбійники, я не зустрів жодної пташки. Просто на стежці розкидані останки з’їденого молодого рябчика.
Незважаючи на невеликий розмір, малі яструби дуже спритні і сміливі хижаки. Одного разу такий напав на снігура, який був у мене в клітці. Почувши ляскання крил, я вибіг на балкон і, побачивши яструба, що вчепився в клітку, спробував взяти його в руки. Розбійник вивернувся і вп’явся у мене кігтями. За лічені секунди він встиг не тільки поранити руку, а й вирвати хвіст у мого улюбленця. Іншого разу на полюванні хижак схопив рябчика, що впав після мого пострілу, і своє право на володіння трофеєм мені довелося доводити лозиною.
Одне із пташенят видерлося на вершину сухостійного кедра та почало наполегливо вимагати обід. На його крики, тримаючи щось у пазурах, прилетіла мама-яструб. Відірвавши шматочок від принесеної здобичі, вона швидко вклала його в широко розкриту глотку пташеняти. Не встиг той проковтнути поживу, як перната матуся полетіла годувати іншого нащадка.
А що буде, коли й мені спробувати видавати такі ж нескладні звуки? Зручно розташувавшись на сухому, поваленому вітром дереві, починаю свистіти, наслідуючи звуки пташенят. Протягом декількох хвилин я голосно «вимагаю корму», і то так, як не може голосити навіть найбільш голодне пташеня. Коли я вже хотів було припинити це даремне заняття, над моєю головою промайнула чиясь тінь.
Тієї ж секунди за два метри від мене, тримаючи в пазурах розпатлану полівку, опустився яструб.
Він здивовано озирнувся на всі боки, шукаючи того, хто щойно волав на весь ліс. «Знайшов час у піжмурки грати», – каже його незадоволений вигляд. Трохи зачекавши і намагаючись не рухатися, знову видаю характерний для пташеняти свист. Яструб здивовано втупився на мене жовтими з чорними зіницями очима. «Маєш тобі», – говорив його пронизливий погляд. Пернатий батько сімейства ніяк не міг второпати, яким чином одне з його прекрасних створінь перетворилося на таке собі страшне опудало. Напевно, так би мала почуватися людина, котра почула голос улюбленого дитяти з вуст динозавра. Різко змахнувши руками, швидко встаю. Переляканий хижак, голосно крикнувши, кинувся вбік. «Кей, кей, кей, кей», – лине лісом сигнал тривоги. Почувши його, пташенята замовкли.
Біля моїх ніг валяється кинута яструбом полівка. Тільки навіщо вона мені? Я ж пожартував!
Підготував Яків ШТИРЯ
Фото із сайта www.ecosystema.ru
|
