Волинь називають озерним краєм. Серед великої кількості відомих і мало­відомих озер на Волині в глибині лісів загубилося майже таємниче, але унікальне озеро Криничка. Так його нарекли місцеві жителі. На карті воно не позначене, але відмічені ставки, розташовані поруч із селом Світле. Ці ставки поновлюють свої запаси джерельними водами Кринички, адже з озера витікає річка з прозорою холодною водою. Вона не замерзає навіть при найнижчих температурах у січневі морози!

Найсуворішої зими – 1986-1987 рр. – саме на Різдво я спостерігав диво. Поверхня озера була скована кригою. З боку ґрунтової дороги, яка вела в село Світле, біля самого берега озеро не замерзло. В цих місцях били 12 джерел. Із поверхні землі озеро не живилося жодною притокою, і річка, яка витікала від протилежного напрямку берега, не була вкрита кригою, хоч температура повітря в цей час сягала найнижчої відмітки, а точніше – -38 градусів за Цельсієм! Незважаючи на рекордно низьку температуру, тут зимували дикі качки, які час від часу здіймались у повітря.
Я пройшов від озера вздовж річки, котра мала ширину приблизно 4 м і глибину 50 см, метрів із 200, а чиста прозора вода, яка дещо віддавала голубим кольором, так і не була скована кригою: її поверхня взагалі не замерзала, навіть біля берегів. Вздовж річки росли ялини, вільхи і кущевидної форми крушина. Густі зарослі стискали з обох боків береги річки, не дозволяючи мені рухатися далі в гущавину. На дні подекуди лежали, наче забальзамовані, дерева, які не витримали конкуренції рослин у боротьбі за світло і, будучи в нижньому ярусі затіненими, відмерли і впали у воду. Відчувалась якась невідома таємничість місць, заповнених іще нерозгаданішою водою річки, котра притягувала зір людини і примушувала серйозно вдуматися у все бачене, що відбувалося на моїх очах, при цьому не даючи ніяких натяків та пояснень із приводу того, що тут діялося.
Навкруги панувала тиша. Лише скрипів сніг під ногами, хоча на ньому були сліди диких кіз, кабанів і зайців. Частими гостями взимку у цій місцевості є вовки. Вони зграями блукають у лісах. Навіть присутність людей у нічну пору їх не насторожує. Вовки обходять людей на відстані, при цьому можна добре розгледіти їхні силуети та тіні від місячного світла.
Місцеві жителі оповідають, що озеро Криничка зв’язане підземними річками з Оконськими джерелами. Але це ще не доведено на науковому рівні.
Так було взимку...
У кінці літа та на початку осені озеро відблискує світлом своєї дзеркальної поверхні плеса в темному лісі, який щільно оточив його з усіх боків.
Правий берег від ґрунтової дороги стоїть густою стіною середньовічних та пристигаючих струнких і високих ялин. Їхні стовбури вкриті безліччю всихаючи гілляк, а у верхній частині – густими зеленими кронами, хвоя яких, опадаючи на землю, вкривала її чистим шаром підстилки, через яку важко пробитися до сонця навіть найбільш тіньовитривалим рослинам. Поруч із берегом – високі сосни з густим підліском. Правий берег – весь урвистий. Його скріплювали поверхневі кореневі системи дерев та кущів. Коли різко наступаєш біля води на землю, то берег озера хитається. Є місця, коли опущена тонка жердина завдовжки приблизно 3 м повністю ховається у трясовину, не сягаючи твердого дна.
Лівий берег озера заболочений. Ним майже неможливо пройти вздовж води. Тому тут ростуть переважно вільхи, берези, ялини та сосни з густим підліском.
Прямо на березі озера – чорниці, брусниці, багно болотне, папороть і безліч інших рослин.
Найсильніший вітер ніколи не піднімає хвилю на поверхні озера завдяки лісові. Чиста прозора вода дозволяє розгледіти водорості біля берега і спостерігати на віддалі за зграями риб, які піднімаються погрітися на поверхні води. Інколи здалеку видніються велетні-коропи, які повільно рухаються, наближаючись до самої поверхні води. Прозорість водойми навіть у нічну пору дозволяє добре освітлювати дно ліхтариком. Направивши світло на рака, який стояв нерухомо, я думав, що так буде тривати до безкінечноті. Але миттєвим помахом хвоста рак, наче куля, зник із поля зору. Швидкість його руху можна порівняти з блискавичним стартом щуки у воді в погоні за жертвою на полюванні.
Колись тут не було бобрів, а тепер видно їх трудові здобутки поруч із озером.
Саме озеро розміщене значно нижче рівня доріг, які ведуть із Троянівського та Череваського напрямків – це піщані ґрунти у більшості випадків із сосновими, частково березовими та інколи дубовими лісами, багатими на гриби та ягоди.
До речі, неодноразово їв суп, зварений зі свіжозібраних грибів – це білі, підберезники, підосичники, лисички. З’їдаємо тарілку для перших страв такого дуже ситного супу – і більше нічого не хочеться. Думаю, що суп, зварений на пропорційній кількості м’яса замість грибів, не буде ситнішим. А які його смакові властивості – у жодне порівняння не входять!
Основною лісовою ягодою, яку тут масово збирають місцеві жителі, є чорниця, у невеликих кількостях трапляється брусниця, а також лохина – у вологих місцях.
Під час І Світової війни лінія фронту проходила на річці Стохід, яка протікає недалеко від цих місць. Як розповідали старожили, в одному з піщаних дюнів на високому місці поруч з озером для потреб фронту викопали велику яму (котлован), в якій зберігали продукти харчування. Яма є і досі.
У період ІІ Світової війни повз озеро проходили колони техніки та піхота солдатів. Водойма зваблювала тим, що тут можна було помитися, зняти втому важкої солдатської служби. І тут озеро ставало небезпечною пасткою для розігрітих у дорозі солдатів. Той, хто наважився пропливти хоч до середини невеликого озера, і не врахував факт, що в ньому прогрівалася тільки поверхня води, яку, пливучи від берега, він розганяв у сторони, а пливучи назад уже пройденим шляхом, потрапляв у холодну воду, яка сковувала рух людини, міг трагічно загинути. Місцеві жителі і гості, які тут відпочивають, знайомі з цим фактом і не дозволяють собі пливти на середину водойми.
Уже минуло більше чверті століття, відтоді як мене з двома товаришами на другий день Різдва запросив у гості лісник, котрий проживав із дружиною у селі Світле. Ми його випадково зустріли, коли він повертався із вдалої зимової риболовлі.
Нас вітала звичайна дерев’яна хата, оббита шалівкою, але як ззовні, так і всередині, дбайливо доглянута. Усе присадибне господарство дозволяло з першого погляду зрозуміти, що тут живуть господарі з великої букви. Гостинністю цих добрих людей ми не зловживали і, в свою чергу, принесли подарунки. На столі було багато страв, але особливими і надзвичайно смачними були смажені лини, виловлені з джерельних витоків озера Криничка, та сало.
Є відома народна приказка: «Не плюй у криницю, бо з неї ще доведеться напитися водиці». Вона як ніколи актуальна нині. Тому ми повинні берегти і не забруднювати воду, в тому числі – і цього унікального озера.

Валерій ПНЕВСЬКИЙ
Фото автора