Переді мною – красивий чоловік. М’які риси обличчя, добрі сірі, трохи втомлені очі, зачіска – волосинка до волосинки (партійний вишкіл!!!), бездоганний класичний костюм, нейтрального кольору сорочка, зі смаком підібрана краватка, вроджена елегантність світського лева...
 Але хтось колись із великих сказав, що тільки дві якості роблять людину справді красивою. Можна бути спокійно-медитативним, шалено-активним, надміру компанійським чи мовчазним, вишукано-елегантним чи брутальним – це не важливо. І лише дві якості змінюють усе. Перша з них – щиросердечність, відкритість перед самим собою. Іншу якість автору складно назвати одним словом. За початковим задумом, тут, можливо, підійшло би слово «духовність», але воно настільки дискредитоване і вихолощене, що в ньому мало чого залишилося від початкового змісту. А зміст цей полягає у випробуванні окремих понять, не обумовлених зовнішнім, соціальним життям людини, і ніби таких, що не пов’язують її з чимось великим. Можливо, це тиха радість, живий спокій чи чоловіча ніжність...
І ось так вони, два алхімічних компоненти красивої особистості – щиросердечність і те, що приносить у наше буття чарівність, що вище за нас, що притягує погляд. Мій співрозмовник – володар цих рідкісних компонентів, Луцький міський голова Микола Романюк.
– Миколо Ярославовичу, хочу нашу розмову розпочати нетрадиційно – з того, що вас як людину, спеціаліста, політика і громадського діяча сформував комсомол. Якби не ця важлива віха у біографії, то, можливо, ви могли б і не займати тих посад, які займали і займаєте сьогодні. Проте ваші недруги в соціальних мережах часто дорікають за ваше минуле – комсомол, тобто за молодість, енергію, любов, працю, за те, що серця кількох поколінь, у тому числі й вашого, запалювали пісні «Не расстанусь с комсомолом», «Песня о тревожной молодости», «Дан приказ ему на Запад»... Чи не помиляюся?
– До цих «дорікальників» належать ті, хто навіть не підозрює: комсомол вибивав із життєвого килима пилюку і моль, невігластво і забобони, будував заводи-гіганти і магістральні дороги, електростанції і зрошувальні канали, фабрики, міста і села, освоював цілинні землі. Мені їх по-дружньому шкода. Тим паче, що це, здебільшого, молоді люди. Здається, ніби зовсім невеликий відрізок часу відділяє сьогоднішнє покоління молодих від того часу, коли комсомольці «зникли, як мамонти», але для них слово «комсомол» чуже і нецікаве. Після серпневого путчу 1991-го відбувся 22-й надзвичайний з’їзд ВЛКСМ, який порахував політичну роль комсомолу вичерпаною і заявив про саморозпуск організації. З цього випливає, що мені дорікають, чому я для життя не вибрав собі іншу епоху. Треба було (усміхається, – авт.) народитися на початку позаминулого століття і стати героєм Бородинської битви чи з’явитися на світ в епоху Французької революції і бути Гаврошем.
Я жартую. А взагалі виникає питання: навіщо знищили унікальну організацію, яка нічого, крім хорошого, не робила? Навіщо знищили піонерську організацію – свято нашого дитинства? Хто їх сьогодні замінив? Чому так трапилося?..
Відповідь проста: нова влада боялася комсомолу. Але це одна з причин. Друга у тому, що комсомол був дуже багатим, аби обійти його стороною. І коли розпочався масовий грабіж держави, комсомол був приречений.
Але час по-своєму відбирає цінності. Феномен комсомолу в тому, що це була єдина молодіжна організація в державі, яка мала повну підтримку правлячої партії КПРС. Враховуючи наявність такого «плеча», комсомол міг вирішувати практично всі молодіжні проблеми в державних і господарських органах. Найбільш сильними сторонами комсомолу були ініціатива, постійна робота у всебічному вихованні молоді, участь через молодіжні колективи у вирішенні важливих господарсько-економічних проблем держави в цілому і регіонів зокрема. Аналогічну комсомолу молодіжну організацію сьогодні створити не можна. Вона могла існувати лише в умовах однопартійної системи. При сьогоднішній багатопартійності у кожної сили – свій «комсомол». Однак зазначу: помилкові рішення лікує час. Одна з помилок комсомолу в тому, що він прагнув зібрати під своїм дахом усіх. Так, звичайно, бути не могло. Але за час, відколи не стало комсомолу, ніхто нічого кращого так і не вигадав.
 Псевдоморфоз – це певна кристалізуюча маса, яка не може створити власну, присутню їй форму. Тому доводиться заповнювати ту порожнечу, яка вже є. Так виникають штучні форми – кристали, чия внутрішня структура заперечує зовнішню будову – вид кам’яної породи з чужими рисами. Мінерологи називають таке псевдоморфозом. Сьогодні я екстраполюю це явище на спробу створення молодіжних політичних і громадських організацій. Якщо комсомол у різні роки охоплював 85-90 відсотків молоді, то сьогодні в згаданих організаціях перебуває трохи більше одного відсотка молодих людей. Молодь аполітична. Це – драма для держави, яка згодом здатна стати її трагедією. Може, саме тому частина нового покоління звикає до того, що життя може бути тільки красивим, а всі соціальні блага, які воно має в своєму розпорядженні, є ніби частиною навколишнього середовища. Але я далекий від гріха і зовсім не беруся типізувати таке явище: молодь живе, працює, вчиться, кохає. В негативі я веду мову лише за її певну частину. Щоб бути арабом, не обов’язково сидіти на верблюді; аби чогось в житті досягнути, не обов’язково пов’язувати своє життя з якоюсь партією чи «псевдоморфозом». Я виклав особисту думку, і вона також може здатися комусь суб’єктивною.
Щодо комсомолу в моєму житті, то, здається, філософ Мераб Мамардашвілі сказав: «Людина – то безперервне зусилля стати людиною». Життя без тягаря і випробувань людським життям не існує. Саме комсомол мені допоміг стати таким. Хтось каже, що комсомол був холуєм КПРС. Це неправда! Самостійності він мав стільки, скільки міг піднести. Організація була створена для максимальних історичних навантажень, але брежнєвський застій примусив її формалізуватися. Свіжий вітер повіяв 1985-го, коли держава скинула зі своїх плечей лінощі і партійну пилюку. Комсомол став перебудовуватися, диференціюватись, орієнтуючись на різні соціальні групи молоді. Молодь прагнула до підприємництва і в її організаторську діяльність увійшов менеджмент. Придивіться зараз до крупного господарника чи адміністративного діяча – і ви обов’язково знайдете в ньому комсомольця.
...Дитинство Миколи Романюка минуло в с. Золочівка тодішнього Млинівського р-ну, що на Рівненщині. Звідти, закінчивши в с. Боримель середню школу, він пішов у «велике життя». Була мрія вступити у Ленінградське вище інженерно-будівельне військове училище, та не судилося. Після спроби вступу пішов працювати на Луцький меблевий комбінат, потім вступив до Львівського лісотехнічного інституту за фахом «Технологія обробки деревини». Отримавши диплом, повернувся на комбінат – на посаду майстра. Юнака помітили – і вже за рік запросили на комсомольську роботу. Першим її щаблем була посада інструктора в Луцькому міському комітеті комсомолу, згодом – завідуючого організаційним відділом і першим секретарем міського комітету комсомолу, кілька місяців працював завідуючим відділу агітації і пропаганди Луцького міського комітету партії, а завершальним щаблем стала посада першого секретаря Волинського обкому комсомолу. Відстань між інструктором і першим секретарем – трохи більше двох років! Хіба це не диво!?
Блискучу кар’єру, як розповідає співбесідник, йому допомогло зробити те, що, навчаючись в інституті, він із перших днів працював з молоддю. Залишаючи вуз, уже мав багатий досвід комсомольської роботи і був виконуючим обов’язки секретаря одного з районних комітетів комсомолу Львова.
– Більш цікавого періоду життя, ніж у комсомолі, в мене не було, – розповідає Микола Ярославович. – Будівельні загони, клуби туристів – це стало основою студентського життя. Усі п’ять періодів літніх канікул між курсами у вузі провів із будівельними загонами у Вологді. І навіть після завершення навчання в інституті я ще п’ять разів возив 1200 студентів на будівельні роботи в Росію. Ніколи не забуду випадок, коли вже працював на посаді першого секретаря Волинського обкому комсомолу... Після аварії на ЧАЕС довелося виступити на волинському радіо із закликом до молоді про добровільну поїздку на будівництво села Козачанка для чорнобильців, що на Київщині. На цей захід було відведено усього три дні, замовлено п’ять автобусів, але з’явилося стільки охочих, що довелося додатково замовляти ще три автобуси! Головним «паливом» тут був ентузіазм, ніхто нікого не примушував, не вмовляв, не стояв над спиною із гарапником. Комсомольці керувалися лише обов’язком перед державою, власним народом, своєю совістю. Ще більш напруженою була робота із підготовки до святкування 900-річчя Луцька. Це було 1983-го. Тоді в місті впродовж трьох місяців можна було побачити комсомольців із лопатами і відрами з фарбою практично на кожній вулиці.
...Вийшовши 1991-го року з комсомолу, я деякий час працював головою комітету у справах молоді Волинського облвиконкому, а у 1993-му Cергій Тігіпко – голова правління ПриватБанку в Дніпропетровську – запросив на співбесіду щодо питань організації відділення цієї фінансової структури на Волині. Починали з чотирьох осіб у маленькій кімнатці готелю «Лучеськ», а коли я після призначення тодішнього Президента України Віктора Ющенка переходив на посаду голови Волинської облдержадміністрації, волинське відділення, яке я очолював, складалося із 1200 працівників і 71 одиниці мережі структурних підрозділів. Приємно сказати, що я завжди вчився, наполегливо працював над собою. Всі мої посади вимагали знань економіки, фінансів, законів держави, гуманітарних дисциплін, широкої ерудиції і загального розвитку. Наприкінці 80-х мене направили на навчання в Академію суспільних наук (Москва) – єдиний на теренах колишнього СРСР вуз для вищих партійних і господарських працівників. Та у 1991 році цей навчальний заклад довелося залишити, позаяк освіта в ньому стала дуже дорогою. Обмежився другою спеціальністю із менеджменту в Луцькому індустріальному інституті.
– В нашій родині росли двоє синів. Тато працював у місцевому колгоспі, а мама – в дитячому садочку, де поєднувала роботу кухаря і вихователя, а згодом перейшла на посаду продавця магазину. Тож вдома не було поділу на чоловічий і жіночий обов’язки. Тому я вмію робити все: прибирати, готувати їсти, косити, орати, сіяти, доїти корову, осідлати коня, сповивати дитину, випрати власну сорочку і подарувати дружині квіти…
На столі в голови міста – акуратно розкладені папки. Читаю: «Тролейбусна лінія», «Фонтан», «Завод по переробці ТПВ», «Дороги», «Освітлення», «Програма: Польща – Білорусь – Україна». Їх – кілька десятків. Це – на контролі. Такі ж папки лежать поруч у шафі. Це те, що вже зроблено.
– Я люблю конкретні справи, ставлю перед собою щоденні завдання, – каже Микола Романюк. – Вдячний долі, що на моєму життєвому шляху було багато красивих душею, працьовитих, освічених людей, в яких мав чого навчитися. Щодо комсомольської роботи постійно отримував поради від Петра Саганюка, Антона Кривицького, Івана Липовського і багатьох інших. Якщо ж вести мову про наших виробничників, то мушу назвати такі легендарні постаті, як Іван Коваль – колишній і нині вже покійний директор Луцького електроапаратного заводу, Петро Афанасьєв – директор луцького КРЗ, Володимир Меркулов – колишній директор підшипникового заводу. З сучасних керівників – Віктор Чорнуха і багато інших бізнесменів та підприємців. Мені часто дорікають, що я живу в «старому світі». Вважаю: добросовісне ставлення до роботи, сумлінність, совість і порядність не змінюються за будь-яких епох. Одна справа, коли популярність і повага завойовується зі зломом, і зовсім інша, коли людина, виходячи на авансцену суспільної уваги, чесно відробляє цю увагу змістовністю своїх декларацій, новизною ідей, мистецтвом контакту з людьми. 
А з моєю дружиною Марією, з якою ми познайомилися ще на першому курсі інституту, виховали двох синів – Володимира і Валентина. Обидва вони займаються підприємницькою діяльністю. Сім’я – це щастя і відповідальність перед державою.
– Миколо Ярославовичу, кажуть, що один з улюблених видів вашого відпочинку – полювання.
– Так, я мисливець. Але моє мисливське товариство не ставить за ціль набити дичини, переможно кинути її під ноги і відчувати від цього задоволення. Я стріляю в кабана і лисицю. Інше – категорично виключене! Люблю милуватися волинським лісом. Навіть його споглядання заспокоює, приносить радість і душевну насолоду. Зайдіть сьогодні в ліс: ось білочка обідала і розкидала навколо ялин луску шишок; ось кріт прорив стежину і, наткнувшись на мурашник, із поспіхом утік; ось сліди зайця і свіжі надгризи на кінцях нижніх гілок осики… Сядьте не пеньок, прислухайтеся до знайомого, завжди живого говору лісу, простежте за кружлянням яструба у високому небі, подивіться на золоті розсипи березового і кленового листя, вийдіть на узлісся і поспостерігайте за вальдшнепом, чудо-птахою, яка як ніби злетіла з дорогих полотен відомих художників. Цей красень завжди хвилював мисливців темним золотом крил і шовково-сніжною перев’яззю хвоста, довгим заточеним профілем дзьоба і агатовим блиском красивих, ніби людських очей. Але глянути на нього через мушку прицілу – непростимий гріх. Я заговорився, розповідаючи вам поему полювання. А на душі від цього легко і молодо…
Петро ЧЕЧЕЛЮК. Волинська обл.
Фото з архіву Миколи Романюка
|
