Кожен журналіст, який хоча би раз брав інтерв’ю у ветерана Великої вітчизняної війни, зізнається, що справа ця досить непроста. Адже люди, котрі пережили страшну трагедію, – особлива категорія населення. Зазвичай ветерани розповідають про роки воєнного лихоліття з тривогою, хвилюванням та сльозами на очах. Вони повертаюся у минуле, згадуючи жахливі та кровопролитні бої, поранених і загиблих побратимів. Проте незважаючи на емоції, розповіді ветеранів є чи не найцікавішими та найправдивішими. Хіба може книга про війну розповісти більше, ніж сам очевидець страшних подій?

Дорогою до Шацького учбово-досвідного лісового господарства на зустріч із ветераном лісової галузі (в минулому – головним бухгалтером цього навчального закладу), учасником бойових дій Великої Вітчизняної війни Степаном Андрійовичем Королюком, намагалася в уяві створити образ того, з ким доведеться знайомитися, спілкуватися і почути жорстоку правду про війну. В голові чомусь крутилися постаті худорлявих чоловіків невисокого росту з паличкою у руках та десятками медалей на грудях, які своєю вагою наче схиляють їх до землі. Однак найстрашнішою тривога виявилася не через образ чи зовнішність пенсіонера, а через те, чи захоче людина поважного віку розповідати мені, молодій журналістці, про тяжке воєнне лихоліття. І чи не боятиметься, що я можу не зрозуміти його хвилювань.
От уже на місці. Зустріч. Мене знайомлять зі Степаном Андрійовичем – кремезним сивочолим чоловіком із навдивовижу добрими очима. Одягнений дідусь у вишиванку та темного кольору піджак із десятками медалей на грудях. А на голові – солом’яний бриль. На мить мені навіть здалося, що я потрапила у минувшину і розмовлятиму з таким собі козаком із Запорозької січі, а не з майже 90-літнім ветераном Великої Вітчизняної війни.
Народився Степан Андрійович у селі Кам’ян­ка Шацького р-ну (Волинь), за 2 км від кордону з Польщею. 1941-го закінчив сім класів місцевої школи. Вчився добре, а тому 5 червня 1941 р. як відмінник отримав Похвальну грамоту.
Одразу після завершення навчального року хлопець почав готувати документи, щоб поїхати в піонерський табір «Ворзель» – один із найкращих тоді. Відпочити після навчання юнакові не судилося: 22 червня почалася війна...
– Німці дуже рано прийшли в наше село, бо воно було близько біля кордону. Пам’ятаю випадок. Того дня рано-раненько неподалік від нашого села щось почало гриміти. Моя мама вибігла з хати на подвір’я і каже до тата: «Андрію, дивися, яка погода гарна, сонячна, але гримить щось. Напевно, дощ буде». А тато підняв очі, подивився в небо і відповідає: «Це не дощ. Це – війна!».
Незабаром німці окупували Кам’янку. Стріляли, робили погроми в оселях, безпричинно вбивали людей. А над хатами, наче шуліки, кружляли німецькі літаки. Степан Андрійович (тоді 15-річний юнак), ховався від загарбників у лісах.
1944-го, після визволення Шацького р-ну від нацистів, 18-річного хлопця призвали до лав Радянської армії.
Степан Андрійович на все життя запам’ятав день свого призову:
– Біля військкомату було багато людей. Захищати країну йшли всі – від 18-річних до 45-літніх. А ще матері, сестри, бабусі, тати, брати – всі прощалися з призовниками. Адже знали: багато хто цього дня бачитиме своїх рідних востаннє.
Згодом Степана Андрійовича та інших новобранців повезли у Рожищенський пересильний пункт. Звідти молоді солдати рушили у польське місто Перемишль, де перебували у запасному полку.
– Мене направили в полкову розвідку Першого Українського фронту. Я з іншими хлопцями ходив за «язиками». Одного разу вдалося спіймали німецького обер-лейтенанта, в якого були дуже важливі для нас документи. Тоді нашу групу розвідки визнали найкращою і нагородили подякою.
Через деякий час хлопець уже опинився на фронті. Воював, визволяючи від загребущих рук німецьких окупантів польське місто Кросно, де відбувалися надзвичайно тяжкі та сильні бої.
– Коли наші війська визволили Кросно, я побачив багато побитих, поранених, мертвих німців і наших солдатів. Були і рядові, і офіцери. Війна не шкодувала нікого. Тяжко було на це все дивитися. На моїх очах гинули молоді хлопці, бойові товариші. Коли йшли в бій, часто просто не вірили, що залишимося живими.
Після страшної битви за Кросно (лінія фронту була там три місяці) молодих солдатів повезли в Чехословаччину на Дукельські перевали.
– Саме там я отримав поранення обох рук. Пам’ятаю: став відходити від лінії фронту. Від втрати крові впав посеред поля. Піднімаю очі догори – а там чисте небо... І сонце наче сміється до мене... Потім – запаморочення і забуття. Оговтався від того, що чиїсь пальці торкаються моїх губ. Розплющую очі. Трохи розпливчасто, але бачу чиюсь сумку, червоний хрест. Зрозумів: це медсестра. Мене врятувала медсестра чеської армії.
Степан Андрійович лікувався в госпіталях Чехословаччини, Польщі. Звідти санітарним поїздом його переправили до Львова.
– У Львові я лікувався два місяці. Одного дня під час обходу головний лікар госпіталю щось пробурмотів медсестрі латинською мовою. Оскільки я латинської не знав, то про що він говорив, не второпав. Медсестра пояснила: я потребую тривалого лікування, тому продовжувати участь у війні мені не можна. От мене відправляють у тил, у Баку.
У госпіталі Баку колишньому солдатові зробили кілька операцій. Як тільки стало ліпше, він одразу взявся за... навчання! При лікарні діяв гурток із обліку, де хворі могли опанувати професію фінансиста. Провчився Степан Андрійович до 1945 р., адже через інвалідність його комісували додому.
– 9 травня мене комісували. Санітарний поїзд мав завезти спочатку в Ростов, потім – у Київ. І тільки тоді вже міг би добратися у рідне село. Моє тривожне очікування перервав радісний голос: «Побєда! Побєда!!!». Для нас то була велика радість. Сльози. Обійми. І великий біль у серці, туга за побратимами.
Війна завершилася! А на Степана Королюка чекала нова сторінка його життя.
– Після приїзду додому я одразу пішов у місцевий військкомат, щоб стати на облік. Приймав мене полковник Гончаров, який, дізнавшись, що я закінчив курси фінансиста, запропонував роботу в Шацькому районному фінансовому відділі. Спочатку засумнівався, бо не був упевнений у власних силах. Я ніколи не займав таку посаду. Однак Гончаров переконав – і так я став інспектором із бюджету. Проте перед тим, як розпочати роботу в фінустанові, удосконалював свої навики на курсах у Львівському фінансово-банківському технікумі.
1963 року у Шацькому р-ні розпочали роботу зі створення Шацького лісового технікуму та Шацького учбово-досвідного лісового господарства, де Королюк обійняв посаду головного бухгалтера.
– Я тісно співпрацював із тодішнім директором технікуму Валентином Сульком. Взявся допомагати йому з будівництвом. Тоді треба було звести корпус технікуму, гуртожиток для студентів та їдальню. Валентин Васильович отримав «наряд» на техніку – трактори, машини. Завдяки їй можна було в стислі терміни збудувати об’єкт та надалі використовувати його для потреб навчального закладу. Однак грошей на придбання не було. Я вирішив будь-що шукати кошти. Пішов, як то кажуть, «ва-банк» – оформив кредит і купив техніку. Так невдовзі на Волині з’явився чудовий заклад, де навчалися лісівники.
Згодом, завдяки відданій роботі трудового колективу, викладачів, директора і Степана Андрійовича навчальний заклад став найкращим у Волинській області. Про це свідчить низка нагород, подяк не лише від обласних чиновників. Технікум неодноразово відзначали і на загальнодержавному рівні.
Роботі у Шацькому учбово-досвідному лісгоспі Степан Королюк віддав 27 літ свого життя. На пенсію вийшов 1989-го. Загальний стаж роботи ветерана – 53 роки. Проте на цьому його трудова діяльність не завершилася.
– Мені боліла доля ветеранів, інвалідів. Я хотів хоч якось їх підтримувати, допомагати. Після виходу на пенсію в мене з’явився на це час. І 1996-го року очолив Шацьку районну організацію інвалідів, яку визнали кращою не лише на теренах краю, але й на всеукраїнському рівні.
Діяльність ветерана не залишилася поза увагою представників влади. В активі Степана Королюка – 4 Подяки Волинської обласної ради та стільки ж – від Волинської обласної державної адміністрації, три відзнаки від громадської організації Союзу інвалідів України та нагрудний орден «За активну участь по наданню допомоги інвалідам».
У свої майже дев’яносто пенсіонер випромінює доброту та радість, зберігає гарне почуття гумору, здоровий глузд, стежить за власним здоров’ям і веде здоровий спосіб життя. Зокрема не вживає алкоголю, не палить, багато рухається, не втрачає нагоди поплавати в озері. А ще він намагається їсти побільше вітамінів, домашніх продуктів та пити чаї з лікарських рослин. До слова: завдяки чудодійним властивостям лікарських рослин він «забув» про хворобу серця, яка мучила чоловіка протягом багатьох років.
Розмова зі Степаном Андрійовичем була досить позитивною і щирою. Хотілося б, аби нинішнє покоління брало приклад із ветеранів. Людей, які, переживши страшну трагедію війни, будучи за півкроку до смерті, все ж не втратили силу волі, бадьорості духу, щирості та невимовної жаги до життя.

Наталія КОМАР
Фото автора та з архіву