Зовні він був схожий на вовка: густо порослі сіруватим волоссям лице й шия, гострий погляд, довгастий профіль. На вдачу – нелюдимий, мовчазний, сім’ї не мав, – словом, вовк-самітник. Коли вчився у Донецьку в медичному, викладач латини якось кинув йому вслід: «Люпус». Так його й стали звати у групі – 
і позаочі, і в очі, а він навіть не подавав знаку, подобається йому чи ні. Потім із кількома з потоку пішов за направленням працювати в одну лікарню, тож перейшло в колектив і прізвисько. А якби й не перейшло, то, певне, його б так назвали і наново – хірурга, котрий усе різав, різав, а виглядом і вдачею був подібний до вовка.

Коли мобілізували в «ополченці», у польовий лазарет, треба було придумати йому позивний, то думали недовго: латини тут не знали, тож стали кликати – Волчара.
Волчара розтинав плоть, виймав кулі, виймав осколки, відрізав пальці, руки, ноги, накладав шви… Двічі зробив аборти якимось вічно зачмеленим «ополченкам». Про хід війни не розпитував, про життя в Донецьку теж – йому вистачало уривків фраз, кількох слів з-під густої «матючні», аби розуміти, що коїться. Волчара, чи то пак Люпус, усе тільки різав, відрізав, виймав залізо із плоті та подовгу мив руки, втупившись поглядом у нікуди. Разів кілька навідався до свого житла – мав хату на околиці міста. Востаннє взяв із собою все хоч би трохи цінне у здоровенний наплічник – і більше туди не вертався.
А коли настало перемир’я, хірург із лазарету зник. Усі вирішили, що, за своєю вовчою звичкою, нікому не сказавши, гайнув наглянути за житлом – та й байдуже.
Але він поночі, знаючи всі місцеві проходи, минаючи всі блокпости – і з того боку фронту, і з того – вийшов на мирні простори і помандрував. 
Нічого його не спиняло і ніхто не спиняв. Ніде не вимагали документів, навіть у придорожньому готелі. Він проїхав – де маршруткою, де автостопом, де електричкою – пів-України, дивлячись, слухаючи, всотуючи усім єством те, чого давно не бачив, від чого й відвик, та хутко став звикати. А коли вийшов на забутому полустанку, пішов по шосе… Далі – старим розбитим шляхом, путівцем, ледве помітною стежиною. Потому і пригнутої трави не стало: тільки прибитий до стовпа чорний знак із білими пелюстками – «чорнобильська зона».
Одначе не був би то Люпус, якби збився з дороги. Він не ходив у цих краях багато літ, ще коли школярем до бабусі приїджав, а відколи бабусі не стало (а діда він і не пам’ятав), то й не мав до кого приїздити. Хати бабусиної батьки, пригадує, так і не продали, хоча добротна була цегляниця: спершу покупці не траплялись, а потім катастрофа, виселення.
Він ішов, розглядався, наче обнюхував, орієнтувався Бог зна по чому. Не стало одиноких дерев посеред поля – їх оточив уже ліс, не стало містків і кладок – зогнили й обвалилися, не стало ставків – замулились і заросли… Проте углибині підліску, майже в хащах, натрапив-таки на знайомий орієнтир: старий-престарий хрест на колишньому роздоріжжі, що не знати яким дивом уцілів за радянської влади й аж до цієї пори.
Стара баба стояла на ґанку єдиної хати в опустілому селі й не могла отямитися з дивовижі.
– Добридень, тітко Ганно! 
– Володю, ти?! Ти чого сюди? Що ж ти тутка будеш робить?
– Житиму, тітко Ганно. Чи бабусиної хати вже нема? А радіації не боюся.
– Та ні, є. Щоправда, кілька год вже тому, як буря шихвер з одного боку знесла та двері вибила і вікна. Так що в хату ластівки стали залітати. А радіацію коли на вашому кутку заміряли, то казали, що одне-єдине чисте місце на всю теріторію. А воно ж через те, що місце намолене було колись: недарма ж той куток Поцерковщиною називали. От тільки… Володю… Вовки. Вони так виють звідти – аж кров холоне.
– Гаразд, тітко Ганно, розберемося, – сказав, зняв рюкзака, вийняв із нього обріз і вже озброєний пішов далі. 
Ластівки й справді (відразу було видно) жили в бабусиній хаті: шугали туди й сюди крізь вікно без шибки. 
Спер обріз на підвіконня. Поглянув у кімнату. 
В кутку сиділа вовчиця з виводком. 
Вони подивились одне на одне, пильно і строго, як одне одного достойні, вовчиця вишкірилась і тихо загарчала. Потому втупили погляди знов. Урешті Люпус промовив, не відводячи очей:
– Пойми: здесь моя родина. Вот – какая уж есть. Это – мой дом. Я здесь очень давно не был, но теперь вернулся. А ты уходи. В свой дом, – сказав.
Вовчиця встала і гучно й пронизливо завила. Невдовзі десь ген із лісу почулось інше виття. Тоді вона взяла одне вовченя зубами за загривок і, вийшовши повз хазяїна, зникла в гущавині.
Віктор ГРЕБЕНЮК