Волинські ліси здавна багаті і красиві, зелені і квітчасті. Здається, що між деревами хтось щедро розсипав коштовне каміння. А над ними голубе небо і ласкаве сонце, яке своїм промінням гріє кожне деревце, наче мати дитину... Ліс приносить людям добро, втіху і здоров’я. 

У місті я почуваюся прекрасно. А от у лісі – ніби заново народжуюся, бо розумію його мову, відчуваю поруч його казкових мешканців. Щоразу переживаю захоплення і зачудування квіточкою, гілочкою, кремезним деревом і кожною тваринкою і травинкою. Ліс вабить мене незбагненною таїною. Скільки б я там не бував, завжди зустріч із ним – свято.
Часто всією родиною ми відпочиваємо у Скулинському лісі. Не можемо надихатися духмяним ароматом трав! Навіть у найспекотніші дні ліс наповнений прохолодою і свіжістю.
Улюблена галявинка нас завжди радо зустрічає. Тут, серед квітчастого килиму, яскравіють білі голівки деревію, розплющують голубі очі квіти Петрового батога, зоріють червоногарячі вогники нечуй-вітру. А як гордо височіють лісові дзвіночки, що «славлять день – дзень-дзень!».
Природа одягла ліс у дорогоцінні смарагдові шати. На тлі зелених сосен красиво виділяються суцвіття рум’яних ягід горобини, дика рожа пишається своїм цвітом і запитує, чи вона хороша.
«А ясен їй киває в верховітті: «Найкраща в світі...» (Леся Українка)
Неподалік нашої галявини розкинулося лісове озеро Нечимне. Тут Леся Українка в дитинстві милувалася красою предковічної природи, а пізніше написала свою безсмертну драму «Лісова пісня».
Зараз озеро вже не те. Зусібіч воно поросло диким рисом. Жаль, що не видно іншого берега, не можна покататися човном. Тільки чутно, як десь сплесне риба, плигне жабка у воду... Скільки комах, жучків – ціле царство! А, може, й досі тут живуть лісові та водяні русалки, лісовик? Писала ж про них Леся Українка! На жаль, близько підійти до озера не так просто. Берег його хитається, наче живий. Здається, що йдеш пухкою периною. Озеро оточують величаві дуби, сосни. Люблю дивитися на них, піднявши вгору очі. І ніколи не втомлююся! Мені здається, що ось-ось із лісу вийдуть казкові феї і заполонять нашу галявинку. Вони питимуть росу з дзвіночків, слухатимуть, як і я, пташине щебетання і гойдатимуться на квіткових стебельцях, мов на гойдалці. А потім прилітатимуть на цю галявину мої сни...
Під тихий шелест дубового листя гарно думати про минуле і прийдешнє.
Вслухаймося в мелодію лісового хору: то пісня життя! Вслухаймося в перекази і легенди: то краса життя!
Скільки подій у житті нашого краю пов’язано з лісом! На околиці Скулинського лісу стоїть пам’ятник воїнам УПА. Величаві дуби і сосни – мовчазні свідки повстанської і партизанської боротьби. Наші діди й прадіди знали ціну лісу, бо він надійно ховав месників від ворога. Люди досі перед ним у боргу. Спасибі тобі, ліс, що так щедро віддячуєш кожному за турботу і зберігаєш пам’ять про синів своїх, які полягли в битві з ворогами.
Знають ціну лісу і сучасники. Це ж справжній госпіталь душі! Тут відпочиваєш, пригощаєшся ягодами, горіхами, грибами, приймаєш сеанси аромотерапії, збуджуєш уяву, розбурхуєш творчість... Окрім того, ліс – це легені Землі. Він потрібен людині, як повітря і хліб. Це колиска усього живого на Землі. Останнім часом учені б’ють тривогу, бо лісів стає менше, все більше можна побачити зрубаних галявин. Натомість у багатьох селах з’являються пилорами, які щодня й щогодини ріжуть деревину. «Бідною стає наша Земля», – думаю із сумом. «Ліс живий, він потребує піклування», – хочеться крикнути на весь світ.
Турбота про ліс – це турбота про життя. Піклуватися про нього – значить піклуватися про красу Батьківщини, берегти всенародне добро. Я переконаний, що кожна людина зобов’язана ставитися до лісового багатства з такою ж шаною, як і до хліба чи пахучого короваю.

Володимир НАГІРНИЙ,

6-А клас, школа №1 (м. Ковель)