1 серпня минуло 100 літ відтоді, як у далекій Грузії перестало битися серце Лесі Українки. А її праці досі зрозумілі та цікаві. Вся сукупність творів – це образ ідеальної землі, земного раю, що зветься «Україною». Видатна письменниця, перекладачка, культурний діяч. Вона писала у різноманітних жанрах: поезія, лірика, епос, драма, проза, публіцистика. Леся Українка збирала фольклор: у її архіві 220 народних мелодій та пісень, записаних із почутого особисто. 

Лариса Косач народилася у місті Новограді-Волинському в родині українських інтелігентів 1871-го. Через 10 років Косачі переїздять у село Колодяжне, що відтоді стало постійним місцем їхнього проживання і натхненником Лесі Українки.
Косачі дуже любили Колодяжне і не раз у листах до друзів висловлювали свої почуття: «Колодяжне – це, власне, вдома, а решта – то все так собі, між іншим. Для цілої нашої родини ця квартира (м. Київ, вул. Саксаганського, 97) не була нашим «вдома», вона була раніше в Колодяжному, поки ще цілою родиною ми там жили, а потім то все було тимчасове, випадкове і не своє».
Тут, у Колодяжному, заснували музей великої поетеси. Пізніше створили музеї у Києві, Новограді-Волинському, наймолодший – Ялтинський.
– Музей у Колодяжному засновано 1949-го року на території садиби Косачів. Родина тут прожила 50 літ, Леся – майже 25. Щоправда – з виїздами на лікування. Саме у Колодяжному Леся вперше підписалася під віршем «Конвалія», який був надрукований у Львівському журналі «Зоря». Ми вважаємо, що саме у нашому селі на Волині відбулося становлення Лариси Косач як Лесі Українки, – розповідає Віра Комзюк, завідувач літературно-меморіального музею.
Музей має площу близько 10 га. Тут усе збережено максимально наближеним до Лесиних часів. Мальви, зелень, затишок.
Родина мешкала у великому будинку. Згодом звели дім для Лесі. Він ніби світився своїми вибіленими стінами, відтак його називали «Білим».
– Ми зараз перебуваємо на веранді Лесиного «Білого» будиночка, – продовжує розмову Віра Комзюк. – Поверх веранди був невеликий шар піску. Від сонця він нагрівався – і Леся посипала ним хворі руки та ноги. Своєму дядькові Драгоманову вона писала: «Мені ніде так добре не працюється, як у моїй рожевій кімнатці».
Тут усе й досі просякнуте Лесиним духом. Косачівські меблі, її стрічка, рушничок, чашечка. У своєму «Білому» будиночку Леся написала близько 50 літературних творів. За тисячі кілометрів від дому вона із теплотою згадувала волинські краєвиди.
...«Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і великим престарим дубом. Галява скраю переходить у куп’я та очерети, а в одному місці – в яро-зелену драговину. То береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, а потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині.
Місцина вся дика, таємнича, але не понура, повна ніжної задумливої поліської краси», – так описувала Леся Українка у своїй драмі-феєрії «Лісова пісня» урочище Нечимне, яке з часом стане відомим на весь світ.
Вона надто любила Волинь, тому де б не була – тужила за рідним краєм, рідними лісами.
Як хочеться доторкнутися до місць, де босоніж ходила Леся. Що вона відчувала тоді? Про що думала тут – у Нечимному?
Вже давно немає тієї стежини, про яку писала поетеса. Натомість місцеві лісівники зробили гарну доріжку із дощечок. Та й самим урочищем опікуються, облаштовують альтанки, охороняють дуби.
А озеро й досі милує око своєю красою. От тільки плесо стало меншим та береги геть заросли очеретом. Але здається, що час тут зупинився. Невже більше ста літ позаду? Дивно. Як швидко минають роки…
– Ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Нечимне» створений із метою збереження цілого комплексу природного ланд­шафту, – розповідає директор ДП «Ковельське ЛГ» Володимир Данилюк. – Тут є дуби віком понад 300 років, різноманітна чагарникова, болотно-лугова рослинність і, звичайно, озеро карстового походження, яке пов’язане з творчістю великої поетеси. Утримання місця в чистоті та порядку лягає на плечі лісової охорони нашого лісгоспу. Торік намагалися вдихнути друге життя в озеро – випустили 400 кілограмів білого амура, аби природним шляхом почистив водойму.
Стою на мокрих та слизьких від моху дошках на березі озера. І дійсно: з-за верболозу ввижаються зелені очі Мавки. Обертаюся: ні – примарилося.
Про Мавку Леся почула від матері ще у селі Жабориці влітку 1976-го. Цей образ вона приміряла на себе. У «Лісовій пісні» у словах Мавки до Лукаша відчутно Лесину душу, любов і цікавість до природи: «…А я не знаю нічого ніжнішого, крім берези, за те ж її сестрицею взиваю; але вона занадто вже смутна, така бліда, похила та журлива, – я часто плачу, дивлячись на неї. От вільхи не люблю: вона шорстка. Осика все мене чогось лякає; вона й сама боїться – все тремтить. Дуби поважні надто. Дика рожа задирлива, так само й глід і терен. А ясень, клен і явір – гордовиті. Калина так красується вродою, що байдуже їй до всього на світі. Така, здається, й я була торік, але тепер мені чомусь те прикро… Як добре зважити, то я у лісі зовсім самотня…»

…Ось Лесин дуб. Лісівники обгородили копанку, що утворилася зі старої криниці. А ось і Мавка, Лукаш, дядько Лев… Тут і досі живе славетна «Лісова пісня» – казка волинського лісу.
Сьогодні геній Лесі Українки визнаний світом. А тоді вона була просто жінкою, надто сильна духом, хоч і тілом слабка. Як та маленька квіточка, що її зустріла Леся на схилах Ай-Петрі. Дівчина сприйняла цю зустріч із квіткою Бахітгада (ломика­мінь) як знак. І дійсно: ця рослина незвичайна. Скромна зовні, вона, на відміну від своїх примхливих розкішних сестер, здатна проростати у най­складніших умовах, а пелюстками – пробити камінь. На початку XX ст. у США навіть виникла дискусія: чи дійсно тендітні пелюстки цієї рослини спроможні перемогти облогу каменя? Це чудо і досі залишається незбаг­ненним. Як незбагненним є талант Лесі Українки, який проходить крізь століття, проростає крізь віки і запалює у душах вогонь. Талант поетеси, яку ніщо не змогло зупинити: ні хво­роби, ні переслідування укра­їнського слова з боку Російської імпе­рії; яка зуміла за­лишити свій автограф на Олімпі світової літератури.

Оксана ЧУРИЛО
Фото автора