Мініатюрна, пухнаста, витончена, але то ще не означає, що несмілива й неагресивна. Розміри та зовнішність часто бувають оманливими, правда ж? А у світі фауни – тим більше. Ось і про куницю можна сказати неоднозначно: начебто тендітна пані, зате характер – тікай, щоб не потрапити під її «гарячу лапу». Жартую, звісно. Але якщо трішки заглибитися у життєві принципи та вподобання цієї тварини, переконаєтеся: куниця – хижак іще той.

Зовні вона – невелика або середнього розміру з короткими лапами, пальці яких вільні і озброєні гострими маленькими втяжними кігтями. Має гостру морду, короткі вуха, довге струнке тіло і хвоста, що сягає половини довжини тіла.
В японській традиційній культурі куницю вважали лихим звіром. Разом із лисицею і єнотом її сприймали як тварину-перевертня, котра вміє змінювати свою подобу на що завгодно.
З цим звіром пов’язано багато японських прикмет. Наприклад, у деяких місцевостях говорять: якщо перед очима пробігла куна – станеться лихо. А в префектурі Хіросіма вірять у таке: вб’єш цього звіра – згорить дім. У префектурі Фукусіма побутує думка, нібито куниця є перевертнем духу людини, яка загинула в сніговій лавині.
Різноманіття куниці представлене вісьмома видами, котрі мають свої родзинки у зовнішності, місцях проживання, характері тощо:
– американська (зазвичай має коричневе хутро з нечіткою світлою плямою на грудях);
– нілгірійська (єдиний вид куниць Південної Індії);
– японська (поширена в лісах Японського архіпелагу та Корейського півострова);
– куниця ілька (північноамериканський представник, який є одним із найбільших; також його ще називають пекан або куниця-рибалка);
– куниця харза (особлива тим, що верхня частина голови і шиї, хвіст, нижня частина кінцівок, а також задня частина спини забарвлені від темно-коричневого до чорного кольорів. Решта тіла блідо-коричнева, за винятком яскраво-жовтого клаптя від підборіддя до грудей);
– куниця соболь (типовий мешканець тайги);
– кам’яна (найпоширеніший вид куниці у Європі);
– лісова (мешканка Європи і західних частин Азії).
На території України трапляються саме два останні види.
Куниця – «постать» доволі древня в тому сенсі, що має неабияке історичне значення. Так, у Нестеровому літописі від 883 р. є запис: «Начал Олег воевать с древлянами, потеснил их и брал в них дань по шкурке черной куницы». Збори у населення хутрової данини, серед якої куниця займала одне із перших місць, практикувалися в Україні аж до початку другої половини минулого тисячоліття. А з XVII ст. чисельність куниці істотно зменшилася. Це призвело до ліквідації куничної данини.
У перші роки радянської влади ввели заборону на добування куниці. Згодом чисельність звіра почала зростати. Це зумовило відкриття ліцензійного полювання. Вже у другій половині 1920-х рр. у республіці щороку заготовляли 2-3 тис. шкурок лісової та кам’яної куниць. У часи Другої світової війни куниць майже не добували, а після її завершення знову ввели ліцензійне полювання і посилили заходи щодо охорони та відтворення цінних хутрових звірів.
У 1970-1980-ті внаслідок зростання попиту на хутро поширювалося нелегальне добування куниць, тому чисельність звірів помітно скоротилася. Лише з середини 1990-х років розпочалася нова хвиля росту, розширився ареал виду в південному напрямку – звір почав заселяти степову зону.
Лісову куницю ще називають європейською або жовтодушкою. Це стрункий хижак буруватого кольору з жовтою чи навіть жовтогарячою горловою плямою. Зимове хутро довге і шовковисте, влітку шерсть коротша і жорсткіша. Тіло продовгувате, хвіст теж порівняно довгий і пухнастий. Його функція полягає у збереженні рівноваги під час лазіння і стрибання. Вуха невеликі, трикутні, облямовані жовтою смужкою.
Ця хижачка має сильні короткі кінцівки і великі стопи. Кожен її палець закінчується кігтем, що втягується наполовину. А ще має відмінний зір. Всі ці особливості є необхідними для успішного полювання як на землі, так і в кронах дерев.
Сьогодні куниця лісова поширена майже на всій території Європи. Її ареал тягнеться від Британських островів до Західного Сибіру, на півдні – від Середземномор’я до Кавказу й Ельбурсу. Щоправда, цього виду немає в Ісландії і Північній Скандинавії, а також на частині Піренейського півострова.
Лісова куниця населяє величезні простори листяних, хвойних і мішаних лісів. Цей обережний хижак уникає людей, рідко наважується покинути безпечні лісові хащі. Вона – звір-одинак, який веде нічний та сутінковий спосіб життя, створює пари тільки на час гону. Спостерігати за куницею можна вранці або у сутінках, коли вона вирушає на полювання. Вдень тварина виходить зі свого укриття вкрай рідко. Тоді вона ховається в дуплах дерев або покинутих пташиних гніздах.
До речі, лісові куниці не виходять за межі своєї місцевості. Вони мітять ділянки сечею і виділеннями анальних залоз. Своєю територією, величина якої залежить від кількості їжі, тварина пересувається постійними маршрутами і стежинами. Куниця регулярно навідується в схованки і комори, де ховає недоїдену здобич. Більшу частину часу вона проводить на землі, але, переслідуючи жертву, вправно пересувається і гілками дерев.
Раціон лісової куниці залежить від місця її існування. Та зрештою вона всеїдна. У північних районах під час лютої зими лісова куниця полює на дрібних ссавців і птахів, також не гребує і падаллю. У Шотландії мешкає в рідколіссі і полює на полівок та птахів. У лісах Центральної Європи її здобиччю, окрім різних видів мишей і голубів, стають також білки. Восени в багатьох районах основна частина раціону лісової куниці – плоди і ягоди. Щоб дістатися до личинок, вона відшукує і розкопує гнізда комах. Мисливська тактика тварини будується на повільному, безшумному підкраданні і стрімкій атаці. Якщо куниця відразу не уб’є здобич, то переслідує її в кронах дерев. Вона вправно перестрибує з гілки на гілку, поки не наздожене свою жертву. Куниця нападає на здобич ззаду, стискає її своїми лапами і вгризається в шию. Залишки їжі звір ховає під корінням дерев і з’їдає пізніше. Особливою ця хижачка є ще й через те, що вбиває більше тварин, ніж може з’їсти за один раз. Жадібна, бачте, яка. Чи завбачлива?
Основною відмінністю між куницею лісовою та кам’яною є різні за кольором плями на грудях: у кам’яної пляма біла і ззаду роздвоюється (називають білодушкою або хатньою). У лісової куниці пляма жовтувата або оранжева. Ніс у лісової куниці темний, а у кам’яної – рожевий. В останньої хутро досить жорстке, сіро-бурого відтінку.
Кам’яна куниця населяє велику частину Євразії. Її ареал розповсюдження тягнеться від Піренейского півострова до Монголії і Гімалаїв. Цікаво, що спеціально для полювання на хутро інтродукована популяція існує і в американському штаті Вісконсін. Щодо території України, кам’яна куниця населяє всі поліські, лісостепові правобережні і частково лівобережні райони, в той час як лісова куниця – в основному Полісся і Карпати.
Не така, як усі інші куниці, кам’яна не мешкає винятково в лісовій місцевості. Надає перевагу відкритій території з чагарниками й окремими деревами, часто – кам’янистому ландшафту. Вона смілива: не боїться з’являтися поблизу людських поселень і нерідко можна натрапити на неї в парках, сараях і на горищах.
Кам’яна куниця знищує дуже велику кількість мишоподібних гризунів і цінна своїм хутром. Тому, незважаючи на знищення дрібних свійських тварин, зокрема курей, кролів, вона є корисною для сільського та лісового господарства.
Ще кілька слів про ходу. Парні сліди куниці нагадують відбитки передніх лапок зайця-русака. Щоправда, вони дещо менші і заокругленіші, бо обидва середніх пальці мають однакову довжину. Задні кінцівки потрапляють переважно у відбитки передніх, тому видно лише два відбитки. Зрідка можна побачити й чотири, частіше – три. Сліди куниці подібні також до відбитків тхора та горностая, але більші за них. Вони (сліди) у самки менші, ніж у самця. Ще один важливий момент: ступні лісової куниці опушені густіше, ніж у куниці кам’яної, завдяки чому відбитки її пальців менш виразні.

Підготувала Тетяна САСЮК
Фото із сайта www.terrywhittaker.com