Національний кінний завод у Kladruby nad Labem – один із найбільших і найстаріших у світі – все ще на висоті через більш як 430 літ із початку заснування. 

У Старому Kladruber колись займалися розведенням лише Чеської кінної породи, яка й донині залишається унікальною завдяки красі і церемоніальній пишноті як під збруєю, так і під час показів. Завод має свою історію, звичаї та традиції.
Він був закладений Рудольфом ІІ (граф Габсбург, представник дому Габсбургів, герцог Лауфенбург і Аргау, ландграф Верхнього Ельзасу) у 1510 р. Але царські конюшні згоріли. Відбудували кінний завод знову 1830-го завдяки команді Франца Йозефа. Площа кінного заводу й досі відповідає всім вимогам царських дворів. Одна її алея веде у бік Австрії на Відень, друга показує шлях на Прагу.

Сьогодні тут є і арабські скакуни, і російські, і архангельські чистокровні. Найчастіше коней із цього заводу забирають у шведські царські конюшні, австрійські двори. Найбільше люблять вихованців Національного кінного заводу у Швеції, Данії, Німеччині, Австрії. 
Тут коні отримують неймовірний вишкіл. Скачки, змагання, конкур для них – звична справа. Ті, хто виховують коней у «Kladruber», добре знають, що вони мають вирізнятися силою, потужним розбігом, високою координацією рухів, умінням тримати рівновагу при польоті над перешкодами і під час приземлення. Мають слухати вершника і бути дисциплінованими. Все це – на відповідальності головного тренера. Зізнаюся чесно: коли мені сказали, що цьому чоловікові 65 років, не повірила. Підтягнутий, рухливий і невимовно суворий у рухах. Ще б пак, його підлеглі не прощають поблажливості. І хоча чоловік надзвичайно любить коней, він – строгий викладач. До того ж, сьогоднішній тренер Павел Мацек гідно носить звання майстра із кінного спорту Чеської республіки. На його віку змагань – не злічити.
– Наші коні навчені скокам, дресурі, кросу – словом, традиційним вимогам, – каже Павел Мацек. – Кінь не має боятися води, інших тварин, людей, машин. Наші коні – екстремали. Вони беруть будь-які бар’єри, тримають норов та байдужі до сторонніх звуків. Ми влаштовуємо покази, де можна побачити, як вишколені наші вихованці.
Дивлюся – і серце завмирає. Семирічні діти скачуть верхи. Беруть бар’єри, стають на круп коня, роблять переворот у стрибку, по двоє-троє їздять верхи. Справжній цирк – у хорошому розумінні цього слова. Коня кладуть на землю, а малеча (дівчаткам та хлопчикам до 6 років, не більше) стрибає через нього, як у нас на Івана-Купала через багаття. Кінь лежить собі, дивиться, не ворухнеться. Аж ось хлопчик стрибнув йому на живіт. Не знаю, чи в нього так вийшло, чи тренер дозволив, але я мимоволі заплющую очі. Обережно відкриваю, вже змалювавши в уяві страшну картину... А кінь спокійнісінько терпить усі «тортури» малого «нахаби».
– Щодо родоводів, то це особлива тема, – каже пан Павел. – Маємо таких, чия біографія тягнеться від ХVІІ століття. І все записано у родову книгу. Кожне розгалуження можна простежити.
Записами у родовій книзі зараз займається Сусанна Шансова. Вона тут і менеджер, і людина, яка відповідає за цілісність і точність племінної книги. 32-річна Сусанна вже 9 літ працює на кінному заводі. Каже, що коней любила з дитинства. Вже з 5 років не усвідомлювала себе без цих неймовірних створінь. Саме з п’ятирічного віку Сусанна займається з кіньми та їздить верхи, відтак достеменно знає всі їхні звички, забаганки, а іноді здається, що й мову коней.
Загалом цей кінний завод – єдиний такий у Чехії. Він зберіг статус державного і пишається цим. Для того, аби займатися з кіньми, завод має у своїх володіннях 700 га лісу. Загалом на кінному заводі плекають близько 500 коней. Їх обслуговують 40 працівників. Весь персонал заводу – 100 робітників. Щоправда, доглядати за гривастими приходять і школярі, які відбувають тут практику, і ті, хто, як і Сусанна, не мислить свого життя без коней. Найстарішому скакуну – 25 років. У нього славний родовід. Щороку тут з’являється на світ близько 30 жеребчиків.
– Ми маємо тримати марку держави, – розповідає директор Єжи Єгличка. – Відтак запроваджені конкретні правила гри, які порушити не має права ніхто. Приміром, одним із таких є те, що ми не продаємо коней до 4 років. Досить часто маємо замовлення на виведення та підготовку скакунів для царських конюшень. Відтак кожного вишколюємо досить чітко, приглядаємося особливо. У нас не може бути такого, аби кінь кусався чи лягався. Таких позбуваємося одразу. Це однозначно.
На моє запитання, чи були замовлення з України, дізнаюся, що досить мало. Якщо й замовляють, то здебільшого «гановерів».
Національний кінний завод має досить серйозну співпрацю з аналогічними німецькими. Обмінюються досвідом, знаннями у дресурі. Але німці тренують коней у більшості своїй на скачки, чехи ж воліють, аби їхні підопічні були універсальними.
Ми зовсім недалеко від Пардубіце. Це містечко отримало свою славу завдяки тим же коням.
Тут зазвичай у середині жовтня відбувається Великий Пардубіцкий стіпл-чез – найважчі скачки у Європі і другі за важкістю в світі. Ці змагання запровадив чеський граф Зденко Кінські після того, як став переможцем Ліверпульського стіпл-чезу, котрий вперше відбувся у Пардубіце далекого 1874-го, за що й отримав свою назву.
Жовтень частенько додає вологості дощами, а відтак – і складності жокеям та коням. Дистанція Пардубіцкого стіпл-чезу – 6900 м, четверта частина траси пролягає зораним полем, яке під час дощу перетворюється на густу багнюку. На дистанції 30 перешкод, із яких 27 треба пройти двічі. Коні долають цю надважку трасу за 10 хв.
Першим переможцем Великого Пардубіцкого стіпл-чезу став жеребець Фантом. Свого часу на цих змаганнях демонстрували міць і команди з СССР. Так, три роки поспіль (1957-1959 рр.) найкращим у Пардубіцах ставав чистокровний жеребець Епіграф (Ельбграф-Гассіра) під сідлом Володимира Федіна, а потім Володимира Прахова. А 1987-го Микола Хлуденєв на Ероті виграв цей стіпл-чез востаннє для Радянського Союзу. Окрім чистокровних верхових коней, тут брали участь і представники будьонівської породи. Ще одним трикратним переможцем Пардубіцкого стіпл-чезу став жеребець Желєзнік і його жокей із Чехословакії Ваня Йожеф – у 1988-1990 рр. вони стали національними героями. Але головним героєм Пардубіцкого стіпл-чезу є жеребець Корок 1962 року народження зі Словакії, який тричі переміг під сідлом жокея Вацлава Холупкі. Вперше він стартував у цьому стіпл-чезі 1969-го і переміг, значно випередивши своїх суперників. 1970-го він відмовився взяти одну з перешкод і до фінішу не дійшов, але через рік – втретє стартував у Пардубіцах і знову переміг. Остання перемога унікального жеребця була у 1972 р.
Саме ж містечко Пардубіце досить старовинне. Історичні дані стверджують, що засноване воно у 1340 р. Ще інші переконують, що монастир на місці сучасного Пардубіце існував ще на початку ХІІІ ст. Величезний внесок у розвиток міста зробив гофмейстер Чеського королівства Вільям із Пернштейна, адже тут була його резиденція.
Найбільше занапастила місто Тридцятирічна війна. Але вже 1845-го, коли тут проклали залізничні колії, все докорінно змінилося. Друга світова знову внесла свої корективи, зруйнувавши багато пам’яток та людських доль. Але життя триває і місто знову квітне. Реконструювали замок і його околиці, привели до ладу житлові райони. Сьогодні місто виглядає тихим і захищеним. Тут неймовірно комфортно. Відчуваєш себе у древньому поселенні, ніби час зупинився. Бруківка, старі стіни будівель, вузенькі вулички, якими ніби ось-ось промчить карета. Чисто, затишно, спокійно. Тут нікому не потрібно нагадувати, що за порогом його будівлі продовжується рідний дім – його держава.

Іван СКРИПКА
Фото автора