Сьогодні тікаю від міста. На природу. Попри дощ і похмуре небо. На жаль. Зараз запахи притупилися, а вчора вже так пахнуло весною, що хотілося злетіти разом із птахами високо вгору і поглянути на світ через рожеві окуляри весняного водограю. 
Втекти на природу від реальності – досить гарний вихід у наш непростий час. Одразу стаєш оптимістом, дивлячись, як усе оживає, метушиться, починає нове життя. На природі навіть самотність – не самотність. Бо поруч завжди незрима присутність чогось значно більшого від того, що маємо у буденності. Ще краще, коли є можливість поспілкуватися з людьми, схожими за духом, одержимими чи то лісом, чи то морем, чи то горами. Мисливцями, зброєю яких є поклик серця, мисливцями за вечірніми туманами та вранішніми приморозками, ароматом хвої та щебетом перших птахів, які прилетіли назад на батьківщину. 
Отак промерзнеш, промокнеш під дощем до нитки чи провалишся у болото по самісінький пояс, а тоді бредеш додому – щасливий від позитивних емоцій, від того, що ти живеш, від того, що ці спогади – гарні, неповторні і незабутні – ще довго будуть поряд із тобою. 
Віталій Біанкі – неймовірний дитячий письменник, який так умів розповісти про природу, що і нікуди йти не потрібно було. Він писав, що серед людей зустрічаються перекладачі з мови природи. Рослини і тварини, ліси, гори і моря, вітри, дощі і зорі – весь світ навколо говорить усіма своїми голосами. Але ми того не розуміємо. Лише малі діти розмовляють із ним своєю мовою, а їхній незрозумілий лемент і сам звучить, наче дзюрчання джерела, шелест лісу, перегукування птахів. Дітьми ми вчимося мові дорослих. А вивчивши її, забуваємо мову природи. І так стається з усіма, хто не зберіг у собі дитину. Мова стихій, мова всього світу чужа їм, та вони й не хочуть розуміти її. А хто зберіг сокровенне дитинство, то все життя жадібно вбирає голоси лісу, моря, розуміє, про що говорить вітер і шепочуться птахи…
Цього року Віталієві Біанці виповнилося б 121. Століття минуло, а ми й далі вчитуємося у неймовірні спостереження за природою, написані з любов’ю до неї. І… бережемо в душі дитину, а значить – здатність розуміти природу, себе, інших. Пам’ятаєте: природа кожному з нас при народженні дає маленьку скриню із дзеркальцем… Відображення у дзеркальці з роками змінюється, дорослішає, серйознішає. Але вміст мусить бути рафінованим. Кожен із нас кладе до цієї скрині протягом життя щось своє. Головне, аби, стоячи перед ворітьми і відкривши скриню, не стало соромно від того, чим її наповнив…
Оксана ЧУРИЛО,
заслужений журналіст України, 
головний редактор Всеукраїнського 
журналу «Лісовий вісник»