Давнє містечко Колки, що в південній частині Маневицького району Волині, відоме своїм повстанським духом. Також із цим селищем пов’язане ім’я гетьмана Павла Тетері, який за службу польському королю отримав маєток і жив тут. Але беззаперечно: неабияку славу населений пункт отримав завдяки тому, що саме тут, серед лісів, було засновано легендарну Колківську Республіку. Незважаючи на те, що події тих смутних днів уже позаду, щороку колківчани проводять заходи на честь нескоренних героїв, які віддали своє життя у боротьбі з поневолювачами нашого народу. 

Хоча перші письмові згадки, пов’язані з назвою населеного пункту, сягають ХV ст., точну дату його виникнення сказати важко. Більшість дослідників вважають, що селище було засноване у XII ст. І на той час мало назву Романів. А звалося воно так на честь волинського князя Романа Мстиславовича, який побудував тут мурований замок із оборонними вежами. Від решти території поселення замок відділяв високий земляний вал. Як оборонна споруда був він на той час майже неприступний і міг витримувати довгочасну облогу, а його підземні ходи давали можливість захисникам врятуватися на випадок захоплення замку ворогом. До наших часів замок, на жаль, не зберігся. Але неприступність і досі притаманна мешканцям містечка, яких сьогодні – більше 6 500 осіб. Назва Романів проіснувала з другої половини ХІІ до першої половини ХVІ ст. Після великої пожежі, яка спустошила поселення вщент, залишилися тільки обгорілі кілки від плотів. І з того часу новозасноване містечко отримало свою сучасну назву – Колки. 
Історія селища оповита багатьма легендами та переказами. Більшість із них пов’язані з географічним розташуванням та лісами, які оточують поселення. Колки розміщені на важливому водному шляху, місто вважалося головним торговим центром на Волинському Поліссі. 

Духовним центром тут був храм, побудований на невисокій горі. Одного разу під час Богослужіння, як стверджують перекази, церква зникла разом із вірянами та священиком. Ще й досі цю гору, на якій височіла святиня, називають Божою. Науковці пояснюють, що Колківський регіон, як і все Полісся, багатий «водяними подушками», тож піщаний ґрунт міг не витримати навантаження і одна з таких «подушок» поглинула храм.
Саме тут, у Колках, та навколишніх селах зародилося унікальне явище в історії національно-визвольної боротьби − Колківська Повстанська Республіка, яка була створена навесні 1943 р. Тисячі Героїв поклали життя, воюючи проти червоних і коричневих загарбників у лавах ОУН-УПА. Українська повстанська армія не мала підтримки в жодної державної структури – вона була дійсно народна. Повстанцям вдалося заснувати острівець вільної, незалежної Української держави. Селище шість місяців було повстанською базою. При в’їзді був прикріплений напис: «Колки – тимчасова столиця України». 
Для відновлення влади у втрачених районах гітлерівське командування перекинуло сюди два угорських полки – полк есесівців і жандармерії. Колківська держава проіснувала до 4 листопада 1943 р., коли за допомогою регулярних фронтових частин з артилерією, танками та авіацією її було знищено гітлерівською армією. Після ліквідації Колківської республіки бої з коричневими і червоними окупантами не припинилися. Повстанці пішли в «ліс» і продовжували боротьбу, щоб довести світові: українська нація нескорена і має право на державне існування.
Самі колківчани багато зробили, аби увіковічнити пам’ять тих земляків, котрі захищали свою землю від загарбників. Експозиція у місцевій школі-ліцеї розповідає про ці сторінки історії. Також про це нагадує пам’ятний знак, який у 1998 р. встановили на честь 55-ї річниці утворення Колківської Республіки. 

Але ще більше належить зробити, адже з кожним роком відходять у вічність свідки тих історичних подій. 
Своїми спогадами ділиться Петро Мосійчук (на фото) – один із небагатьох, хто застав цей відрізок часу. 
− Коли прийшов у Колки на роботу, то тут було 19-20 учасників тих подій, – розповідає Петро Трифонович. − І можете собі уявити, що зараз уже – жодного. Я з Годомичів – це поряд. На той час мені виповнилося 12 років. Коли була розбита Колківська Республіка і загони УПА пішли на Схід, на Полісся, наше село спалили німці. Встояли лише дві недобудованих хати і церква. Ми залишилися незахищені. Коли існувала Республіка, то повстанці обороняли населення від усіх. Адже на нас пробували нападати і поляки, і партизани. На Водохреще 44-го, а це в Годомичах престольне свято, до нас увірвався партизанській загін із 20-30 чоловік на конях. Почали стріляти людей, як зайців. За два дні наше село недорахувалося 17 чоловік. Не питали за що. Кого в ліжку застрелили, кого під грубкою розстріляли. Вдосвіта батько і двоє моїх дядьків вирішили тікати. В Боровичах йшли через Стир і наткнулися на партизанський роз’їзд загону Бринського… Там і зустріли свою смерть. Коли було розбите село, ми ховалися у навколишніх хуторах, у лісі. Там були будиночки метрів 200-300 один від одного. Ми з дідом також побудували хату. Ну, як хату – врємянку так звану. 
Саме у ті часи ліс став прихистком для людей. І годувальником, і захисником.
− А через рік, у 45-му, після Дня Перемоги – на саму Трійцю, енкаведисти увірвалися в село. Я якраз пас корови, мені було 14 років. Побачив, що на цвинтарі збираються люди, і теж прийшов. Причина була в тому, − пояснює Петро Трифонович, − що тут були поховані повстанці. Під Трійцю зробили могилу, поставили хрест, табличку і вінок з акації. А на фанерній табличці хімічним олівцем написали «Вічна Слава Героям, які загинули за волю України». Зараз це здається буденним, а тоді приїхало НКВД, почали зганяти людей. Розкопали могилу, щоб усі боялися. Почали у церкву стріляти, в інші хрести на могилах. Могилу геть зруйнували. Прийшли й до нас додому, − діда виганяти на той цвинтар. Із дому вискочив собачка і загавкав на непроханого гостя. Чоловік у відповідь почав стріляти. Забив пса. Його кінь став диби. Енкаведист упав під коня і випустив у нього чергу з автомата. Збіглися інші й вирішили спалити хату. Отак: німці спалили одну хату, через рік ці спалили другу. Трьох рідних убили, я тоді мав одне бажання – взяти гранату і кинути її під ноги тим «визволителям». Але де ж її візьмеш?

Після всього, що трапилось, юний Петро вирушив у ліс шукати повстанців і попросився іти з ними. Але вояки вирішили, що вже і так вистачить випробувань на долю хлопця. Але той не складає рук. Знайшовши декілька однодумців, розпочинає власну боротьбу. В Колках і навколишніх селах шукали зброю та розповсюджували листівки.
Для юного борця з Годомичів усе закінчилося трагічно. Один із підпільників похвалився чоловікам, які назвалися повстанцями, що також веде боротьбу проти совєтів, а насправді це були бійці спецзагону енкаведистів, переодягнені в бандерівців...
Через два місяці відбувся суд – сімнадцятилітнього Петра Мосійчука разом з усіма учасниками молодіжної підпільної організації відправили у заслання на 25 років.
– Сидів у Мордовії, Караганді та Норильську. Тижня не вистачить, щоб переказати все табірне життя, – сумно посміхається чоловік, − але завдяки своїй кмітливості відбув тільки 7 років. Ніякого підкопу, ніякої втечі: розробив план, в результаті якого переглянули справу і звільнили достроково. 
Після повернення із заслання жив на Дніпропетровщині, згодом одружився. Там і народилися його троє синів. Але постійно хотілося повернутися, і він разом із сім’єю таки приїхав на Волинь. Спочатку керував театральним колективом у рідному селі Годомичі, а згодом став директором Будинку культури в Колках. 
Нині він Почесний громадянин Маневицького району, заслужений працівник культури України, лауреат різноманітних фестивалів та конкурсів. Режисер, сам пише вірші і п’єси. Нещодавно відкрив у селищі музей свого театру, адже за майже півстоліття роботи є що людям показати. 
Петро Мосійчук – один із тих, хто своїм незламним духом демонструє приклад національної свідомості у боротьбі за створення незалежної держави. 
…Повстанські могили розкидані в усіх українських лісах. Але тут, на Волині, в епіцентрі діяльності повстанської держави, їх особливо багато. А на місці шпиталю Колківської Республіки тепер контора лісгоспу.
Державне підприємство «Колківське лісове господарство» організували у 1961 р. Саме лісгосп покликаний берегти і примножувати те, що давало і дає життя поліському краю. 
Лісовий фонд підприємства розташований на території Ківерцівського і Маневицького адміністративних районів. Загальна площа – 25623 га, із них лісові землі займають 94%. Ліси тут здебільшого соснові. Росте вільха чорна, береза повисла, а також дуб звичайний. 
Сьогодні до складу підприємства входить 5 лісництв: Граддівське, Колківське, Осиницьке, Тельчівське і Рудниківське. На території лісгоспу розміщено 9 заказників місцевого значення загальною площею 3312 га або 13% від усієї площі.
За час існування підприємства директорами у різні роки були Петро Чворун (15.10.1958 р. – 25.04.1959 р.), Ігор Гусєв (25.04.1959 р. – 17.02.1961 р.), Михайло Корпенко (22.03.1961 р. – 02.07.1962 р.), Клим Ковальчук (02.07.1962 р. – 04.03.1975 р.), Михайло Львович (17.03.1975 р. – 14.04.1980 р.), Микола Павлюк (14.04.1980 р. – 15.08.1985 р.), Роман Паньків (30.10.1985 р. – 12.04.2000 р.), Олександр Рибчинський (14.04.2000 р. – 2.10.2007р.; 26.03.2013 р. – 22.10.2013 р.), Леонід Семенюк (2.10.2007 р. – 23.06.2010 р.), Віталій Котеленець (23.07.2010 – 25.03.2013 р.), Андрій Самолюк (25.10.2013 р. – 11.11.2013 р.), Віталій Каращук (25.11.2013 р. – 13.06.2014 р.). Кожен із них ніс відповідальність як за лісгосп, так і за історичні ліси Колківщини.
Із червня 2014-го посаду директора обіймає Юрій Ребар (на фото). Юрій Сергійович раніше займався власним бізнесом, але віднедавна вирішив знову спробувати себе на державній роботі. 
Розмовляючи про основні питання, які турбують лісівників сьогодні, торкаємося теми забезпечення селян дровами та пиломатеріалом. 
– Для будівництва деревина продається на аукціоні. Зрозуміло, що звичайна людина, якій треба щось відремонтувати, не спроможна заплатити ту ціну, яка виставлена на торги. Тоді вона йде в сільську раду, бере довідку, що їй потрібна деревина і для чого, приходить сюди з заявою – і їй виписують ліс за більш доступною ціною. Але це все здійснюється у невеликій кількості – приблизно 5-10 кубів. А з дровами немає обмежень, купують у лісництвах кому скільки треба. Є сформовані ціни. Якщо потрібно, йдуть у ліс і самі заготовляють. Так іще дешевше виходить, – розповідає Юрій Ребар. 
Що ж до заборони експорту деревини, то директор стверджує: лісгосп, аби вижити, буде змушений більше займатися переробкою. 
– До пропозиції запровадити мораторій на вивезення необробленої деревини ставлюся негативно. Якби український споживач міг забезпечити конкурентну ціну, тоді питань нема. Але й не впевнений, що таку кількість деревини українські переробники зможуть переробити. А якщо Європа платить за пиловник сьогодні досить нормальні гроші – умовно сорок євро середня ціна пиловника, і ми ще й не сплачуємо ПДВ, то нам вигідно так працювати, – каже Юрій Сергійович. 
Нещодавно Юрій Ребар разом із колегами їздив у Словенію. Лісівники відвідали завод «Тайфун», який виготовляє лісозаготівельну техніку: лебідки трелювальні, канатні дороги, гідронавантажувачі. 
– Дуже цікава і продуктивна поїздка. Краще раз побачити, ніж сто разів почути. Нові трактори, які купуватимемо, будемо комплектувати їхніми лебідками. Цінова політика гнучка для України, вони в нас бачать потенційних покупців, – розповідає директор. 
…Перед  Колківським лісництвом є великий рекреаційний пункт. Як розповідають місцеві, колись уся Колківська Республіка відзначала там свята. Зараз лісівники працюють над відновленням цього пункту. Почистили ставки, планують збудувати місточки, дитячий майданчик, волейбольну площадку, бесідочки, а також сцену. Але головне, аби плани втілювалися у життя. Бо ж хотілося б не тільки йти до Європи, а й жити по-європейськи. 
Тетяна ГАЛАНІНА
Фото Олександра ДУРМАНЕНКА