– Кожен хвалиться своїм псом, – так розпочав тираду мій друг і наставник по мисливству дядько Ілько. – В одного – р-розумний, у другого – височенний, в іншого – довгоногий, а у того – дужий. А що я маю казати? Мій Вовкодав дрібненький, невеличкий. Зате найкмітливіший, найвідважніший і найсміливіший серед усіх!

То він, дядько Ілько так говорив, коли ми йшли за качками на озеро, а позаду нас пленталася маленька дворняжка.
– Ото вона – «вовкодав»?..
– Це я таке наймення йому дав для мисливського, як тепер кажуть, цього... як його... іміджу!
– І то він має бути «найвідважніший, найсміливіший, найкмітливіший»?
– Сам побачиш. Він, як каже мій начитаний онук, такий, як у якогось там мисливця, у того... Джека Лондона. Але я його не знаю.
– А-а-а. Був, був такий.
– Так-от, мав той самий Джек буцімто цілу зграю псів, величезних і здоровенних. Був там і маленький. То якогось там разу всі кинулися за тигром. Ті величезні таки настигли тигра. Затримали. І самі затрималися зі страху. Останнім прибіг той маленький. Зате на тигра кинувся першим!
– Не на тигра – на ведмедя.
– Хай буде на ведмедя... Мій то й на ведмедя, й на тигра міг би. А то й на обох разом!..
Я підозріло зиркнув на дядька Ілька. Лице в нього було серйоз­не, і очі такі ж. І він сам собі:
– Угу, та-ак… Для нього: що ведмідь, а що тигр – р-раз плюнути! Шкода лишень, що в нас не водяться ні ведмеді, ні тигри…
Коло озера вже гурт мисливців (там їм качок забажалося). І більша зграя собак. Вони збили величезні хвилі на озері, розігнали всю качву. І тепер тут – ні одної. Підійшли ми й зупинилися. Вовкодав дядька Ілька не зупинявся: побіг у воду й очеретнячок, що нешироким пасмом вздовж берега. На озері – ні одної качки, ні одного пострілу.
Аж раптом: «Ква-ква-ква»! Голосне й стривожене. І з очеретянка – качур вгору. Тут ми – за рушниці! Але стрелити – ніхто. Бо за качурового хвоста вчепився пащею Вовкодав дядька Ілька. Качур – і його вгору! То як будеш тут стріляти, у кого попадеш? Тож став я, рота роззявив і дивлюся, а потім співчутливо так до дядька Ілька:
– Ех, шкода вашого Вовкодавчика... Такий гарний песик… Тільки трошки легкуватий, правда. От зараз – «бо-овть» в озеро. А воно тут, на середині, гли-ибо-оке!
– Не буде ніякого «бовть». Не панікуй. От дивися. Ти тільки дивися...
Дивлюсь... А качур за той час – іще вище. І песика ще вище. Вже, бачу, під самими хмарами. Вже й за хмарою! Вже й не видно їх обох... Як ото, знаєте, літак. Бачите: летить, пронизує хмару, вже й за хмарою – вже й не видно... Але знаєш, що є!
Переводжу погляд на дядька Ілька: він стоїть, посміхається спокійненько так мені:
– То вже у мене не перший раз. Мій Вовкодавчик кмітливий. Я ж казав. Добре тямить, що якби підняв цілого виводка, летів би. На третє-п’яте озеро. А один крижень повернеться. Сюди, звідки підняли його. А спіткає десь там свою сім’ю – сюди її! Ти тільки пильнуй. І рушницю пильнуй! Бо зараз...
І дійсно. Десь через півгодини дивлюся: зграйка качок у напрямку нашого озера. Цілий виводок. Все ближче й ближче, а тоді нижче, нижче. І що я бачу! Селезень попереду разом із песиком дядька Ілька!
– Дядьку Ільку! Вовкодавчик ваш є! А качо-ок!
«Бах-бах-бах-бабах!».
Гей! І набрали ми тоді тої качки!
А все то нам їх той песик привів! Тямущий, сміливий та відважний! Зовсім такий, який був у того, не знайомого для дядька Ілька мисливця – Джека Лондона!
Отак!

Степан КУРИЛО-ШВАНС
Фото Оксани ЧУРИЛО