Людина ця – заслужений лісівник України, в недалекому минулому – директор Ратнівського держлісгоспу Юрій Іванович Харитоненко.

– Моя покійна мама родом із Волині. До війни вона закінчила Полтавську сільськогосподарську школу за фахом «агроном». Тоді її направили на роботу в один із радгоспів Херсонської області. Там вона зустріла мого майбутнього батька, який працював бухгалтером. У них народилося дві дочки і син. Я з’явився на світ 1938 року. 
У кінці 1940-го батька призвали на службу в лавах Червоної Армії, а з початком війни він став курсантом Куйбишевського артилерійського училища. Мама із трьома неповнолітніми дітьми жила на Херсонщині. Після закінчення училища батька залишили там викладачем однієї з військових дисциплін, і лише 1943 року його відправили в одну з регулярних бойових частин фронту. Після війни батько, лишившись на певний час із представницькою місією в Австрії (тоді була поділена на чотири частини, одна з яких перебувала під протекторатом Радянського Союзу), запропонував мамі переїхати до нього, а дітей тимчасово віддати на виховання в один із дитячих будинків у Москві. Мама категорично заперечила... Так розпалася сім’я. 1951 року мама вирішила повернутися до своїх батьків на Волинь. Ми за кілька днів зібрались і переїхали в село Кримне Старовижівського району.
…Є на Волині куточки природи, які зачаровують раз і назавжди. Серед них – село Кримне, оточене лісами, лугами й озерами поліської низовини. А в самому селі є озеро із символічною назвою Домашнє. Трохи далі – вже синь озера Пісочне, що єднає Кримне водним плесом із селом Любохини. На північному заході – долина річки Прип’ять. Мене це зачарувало. Скажу, що лісів (у звичному розумінні цього слова) на степовій Херсонщині немає. Тому я як майбутній лісівник уперше побачив справжній ліс на Волині в тринадцятирічному віці. Побачив – і закохався в нього назавжди.
У місцевому колгоспі мама влаштувалася на роботу за фахом. У цьому ж селі я закінчив школу і мріяв вступити до військового училища, проте не пройшов відбір суворої медичної комісії. Довелося вибирати іншу професію. Чому пішов працювати в лісове господарство?.. (сам себе запитує Юрій Іванович, занурюючись у далекі часи юності, – авт.). Великий, якщо не сказати, вирішальний вплив на мене справив Юрій Новицький – тодішній директор Заболоттівського держлісгоспу, головна контора якого була в селі Дубечне (Ратнівського держлісгоспу ще не було). Саме він визначив мене у виборі професії і переконав, що треба вступати у Львівський лісотехнічний інститут. 1956 року я успішно склав вступні іспити в цей вуз за спеціальністю «Інженер-технолог лісозаготівель», а ще за п’ять років отримав призначення в Пермську область РФ, куди й поїхав із молодою дружиною Ніною.
Тягнуло до рідних, тому, «відпрацювавши» диплом, повернувся на рідну вже мені Волинь. Протягом моєї трьохрічної відсутності держлісгосп (у 1964 році) із Заболоття перевели до Ратного, збудували житло для спеціалістів і робітників, звели виробничі цехи і необхідну інфраструктуру. Моя перша посада в Ратнівському держлісгоспі – інженер по переробці деревини. За шість місяців мені запропонували посаду головного інженера цього підприємства, тут я «осів» на 10 років. А 1966-го з пропозиції тодішнього начальника лісового управління Дмитра Телішевського поміняв крісло інженера на посаду директора цього ж держлісгоспу. Там я затримався на… 31 рік. Відпустили мене лише у віці 69 літ.
Юрій Харитоненко вже шістнадцять років, як на пенсії. Але досі залишається таким, яким звикли бачити його в Ратному: з господарським запалом, невтомного і чесного. В усьому – і в житті, і в роботі. Він і сьогодні працює на посаді менеджера з надання послуг лісовим господарствам у ТзОВ «Ратнеліс». Кажуть: якщо хочеш побачити людину, треба дати їй можливість пройти всі випробовування владою. Тридцять один рік директор Ратнівського держлісгоспу проходив ці випробування і, як кажуть люди, котрі знають його давно, залишився добрим і чуйним. Одна справа – отримати призначення і стати керівником. Багато хто отримував і ставав, та чи всі згодом були в повазі? А Юрій Харитоненко серед тих, до кого ставлення людей за довгі роки не змінилося.
– У 1983 році вам присвоїли високе звання – «Заслужений лісівник України». За що таке визнання? – питаю.
– Пригадується, як переді мною поставили складне завдання: на базі держлісгоспу створити цех із виробництва малоформатної фанери. Виробництво мало стати новиною для лісової переробної галузі держави і служити свого роду «камертоном» для інших лісових господарств. Під час вирішення цього завдання мені випало щастя повністю проявити свої організаторські здібності – поєднати знання інженера-технолога з умінням орієнтуватися у фінансово-економічних проблемах.
Повільно веду бесіду і з кожним словом усе більше починаю розуміти, що співрозмовнику все вдавалося завдяки особистим людським якостям, вмінню знайти потрібний підхід до людей на будівельній площадці, лісосіці і в «високих» кабінетах України.
– Мій прихід у 1976 році на посаду директора підприємства збігся із розквітом і так званою «шліфовкою» волинської моделі використання деревини від кореня до крони. Похвалюся, що в довіреному мені держлісгоспі це питання було поставлене на дуже високий рівень. В обласному управлінні флагманами такої новинки були Ківерцівський і Цуманський держлісгоспи. Я поставив собі за ціль їх наздогнати в усіх економічних показниках. За кілька років Ратнівському держлісгоспу був переданий перехідний червоний прапор із Ківерцівського. А от наздогнати Цуманське лісове господарство мені не вдалося: його тоді очолював нинішній директор ВОУЛМГ Богдан Колісник. У розвитку ініціативи і розмаху творчої думки в лісовій галузі Волині йому не було рівних.
Перероблялась уся деревина. Корінь ішов на виготовлення скипидару, смоли і деревного вугілля. Крона ж – на отримання каротинової пасти. Ми на той час були єдиним підприємством в Україні, яке налаштувало таке виробництво. Нашу продукцію брали фармацевтичні підприємства на виготовлення зубної пасти. Згодом це виробництво трансформувалося у виробництво хвойного смарагду, а сировиною для нього залишилася паста. Хвойний смарагд приносив держлісгоспу щорічний прибуток понад один мільйон тодішніх рублів на рік. Постачання цього цінного екстракту велося у всьому колишньому СРСР: від Камчатки до Криму, від Середньої Азії до Мурманська. За рахунок прибутків ми придбали три автомобілі КамАЗ і постачали екстракт до Москви. А трішки пізніше відкрили цех із виробництва малоформатної фанери. Це було новиною для галузі, а я пишався тим, що виробництво (знову ж таки!) вперше в українській лісовій галузі засвоїло Ратнівське лісове господарство. На цих же станках одночасно налагодили виготовлення художнього паркету. А вже в роки незалежної України цей же цех упродовж лише шести місяців був реконструйований під виробництво широкоформатної фанери.
– Важливий акцент робили на лісові розсадники, – продовжує Юрій Іванович. – Під ними Ратнівський держлісгосп тримав 33 гектари землі, а півтора гектара займали теплиці. Посадковий матеріал отримувала не лише Волинь, а й інші області України. Саджанці, вирощені в нас, сьогодні шумлять гаями і дібровами в кожному куточку області. А ще наше господарство в ті роки відзначилося квітникарством і прищепленням сріблястої ялини.
Брали звичайну ялину, на якій прищеплювалась ялина срібляста. Сьогодні ці вічнозелені красуні прикрашають не одну алею України. Не без гордості скажу, що на базі довіреного мені лісового господарства неодноразово проводили республіканські семінари і наради з питань передового досвіду роботи. Оглядали його і представники країн-членів РЕВ.
– Пригадую цікавий випадок із мого життя, – з іскринкою в очах говорить Юрій Харитоненко і таємниче посміхається. – У 1983 році в Єревані закладався величезний міський парк. На одній із всесоюзних нарад лісового відомства було прийняте рішення, аби кожна область України подарувала братній республіці по сто саджанців дерев. Волині випало везти до Вірменії берізки. На території нашого держлісгоспу викопали 100 чотирирічних деревець заввишки до 1,5-2 метрів, кореневу систему разом із землею акуратно запакували в поліетиленові пакети, а наступного дня взяли «курс» на Єреван. Я ж вилетів у столицю Вірменії літаком. Голова комітету лісового господарства Вірменської РСР спочатку показав мені ліси і парки республіки, після чого зібрав керівників держлісгоспів і попросив розповісти про своє господарство. Коли я повідомив, що Ратнівський держлісгосп щорічно виробляє продукції щонайменше на 4,5 мільйона рублів, голова комітету мене здивовано перебив і попросив: «Повтори-ка еще эту цифру?». Що я й зробив. «А у нас вся лесная отрасль Армении производит собственной продукции на 3,5 миллиона рублей»...
Юрій Іванович і його дружина Ніна Андріївна (заслужена вчителька України) виховали двох синів. Один із них пішов слідами батька і закінчив Львівський лісотехнічний інститут. Та зачепило сім’ю крилом нещастя: у 2003 році він трагічно загинув в автомобільній катастрофі, займаючи (зовсім молодим) посаду директора Камінь-Каширського лісового господарства. Молодший син закінчив військове училище і вийшов на пенсію з посади військового комісара цього ж району. А один із онуків героя нашого нарису навчається в лісотехнічному університеті Львова. Немає сумнівів у тому, що він стане гідною зміною своєму дідусеві!

Петро ЧЕЧЕЛЮК. Волинська обл.
Фото автора та з архіву Юрія Харитоненка