– Зінаїдо Богданівно, своєю невтомною працею ви чи не найперша в лісовій галузі України створили цілу індустрію дарів лісу. Понад тридцять років свого життя вклали у переробку і використання того, що нам дає природа. Чи можна детальніше про ваше життя і, очевидно, нелегкий шлях сходження до цих успіхів?

– Після закінчення середньої школи був Свалявський політехнічний технікум, де обрала факультет виноробства. Чому мене привабив такий фах? Може, тому, що не могла відвести очей від красивих виноградних плантацій Закарпаття – загадкового творіння рук людини, про яке український поет Максим Рильський писав: «У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне»... А ще в родині був дядько по лінії мами, котрий із дитинства навчав, як зробити щеплення виноградної лози чи черешні, як за ними доглядати, сам виготовляв найширший асортимент домашніх вин і настоянок. 

Було цікаво вчитися. Була наснага, тяга до знань, книги читали вдень і вночі, жадоба багато вміти переборювала втому. Це – щодо загального самовдосконалення. А професія винороба  – то не лише знання про те, як отримати вино, але й як посадити виноградну лозу, доглядати за нею, наче за немовлям, як уберегти від хвороб і шкідників, а в результаті  – отримати таємничий напій, про який створені легенди, поеми і цілі книги… 

Хтось гадає, що вино – проста і банальна річ. Пом’яв виноград, він збродив – от і всі складнощі. Насправді  – це не так. Пам’ятаю першу практику на Берегівському виноробному заводі. Виробляли там одне з таких популярних десертних вин, як «Троянда Закарпаття». Продукція йшла на експорт, тому перед збором урожаю винограду заводська пересувна лабораторія майже щоденно виїжджала на виноградники, де проводили аналізи на наявність цукристих речовин, глюкози, мікро- і макроелементів. Необхідно було визначити той момент, коли вміст речовин у винограді найоптимальніший для цього сорту вина, і лише тоді починається збір. До речі, згадане вино можна виготовити тільки з одного сорту винограду  – Трамінер рожевий. Виноробство – ціла наука, складна, як ядерна фізика. Винороби говорять про вина і коньяк, як про живу істоту: вони бувають молодими і старими, міцними і грайливими, вина хворіють і вмирають. У підсумку  – дипломна робота на тему «Отримання коньячних спиртів для виробництва коньяків високої якості», а в проміжку – практика на кримських вино-коньячних заводах – від Масандри до Коктебеля, від закарпатських виноробних підприємств до знаменитого Ужгородського коньячного заводу.

У 1990 році за розподілом направили в Луцьк, де отримала посаду технолога на тодішньому Луцькому заводі продовольчих товарів. Після кількох практик на виноробних заводах Закарпаття і Криму луцьке підприємство мені здалося виром. Тут виробляли все: від макаронів і ковбаси до безалкогольних напоїв і мінеральної води, від хліба до соків і смакових товарів. Довелося пройти курси перекваліфікації в Києві, тому луцьке підприємство стало для мене великою школою життя, відкрило очі на проблеми і складнощі реального виробництва, багато навчило.   

Тут варто наголосити на тому, що після квітневого (1985 р.) пленуму ЦК КПРС у колишній державі СРСР вийшов так званий «сухий закон». Ця знаменита антиалкогольна кампанія нічим особливим не запам’яталася людям, окрім як тиснявою і бійками біля винних і горілчаних магазинів, «тверезими» весіллями з чайниками, наповненими горілкою, і міцними анекдотами про саму затію. Друкували безліч журналів про безалкогольний спосіб життя. Люди з моєю спеціальністю опинилися на роздоріжжі: що робити, як перекваліфіковуватися, навіщо були витрачені роки на навчання? Чиновники тодішньої Кримської області щоранку доповідали секретарю ЦК КПРС Єгорові Лігачову про площі вирубаних виноградників, скорочення виробництва вин і коньяків, монтування нових ліній із виробництва безалкогольних напоїв і виноградних соків. Вчені-виноградарі оплакували плоди своєї багаторічної праці, яка нищилася на очах. Закрадалося бажання поміняти профіль…

 – Відомо, що, крім профілю, ви поміняли обласний центр на селище Цумань. Таке нечасто буває серед молодих? Як це могло трапитися?

– Я завжди пишалася тим, що з села. Люди невисокої регламентації нерідко про таке змовчують, навіть не знаючи, яку ціль цим переслідують. Словом, соромляться свого «соціального», як колись писалося в радянських анкетах, походження. Я не з таких.

У 1980-му році мене запросив нинішній начальник обласного управління лісового господарства Богдан Колісник на роботу в Цуманський держлісгосп на посаду начальника консервного цеху (він тоді очолював держлісгосп). За кілька років прийняли рішення без відриву від виробництва продовжити навчання в Одеському технологічному інституті імені Михайла Ломоносова. Зважаючи на «тверезі», як я вже згадувала, обставини в тодішній державі, у вузі вибрала нову спеціальність «Технологія консервування». Друга моя дипломна робота мала зовсім «тверезу» назву: «Виробництво фітооснови «Лісова казка», яку вже на нинішній роботі в системі управління лісового господарства області успішно впровадила у виробництві безалкогольних напоїв. 

Я отримала те, про що мріє чи не кожна людина, яка бажає віддачі від своїх знань і сил. З’явився простір для творчої роботи, нові хороші друзі і керівники, колеги, яких об’єднувала одна ціль. Це було невимовно приємно. Тому й без пафосу скажу: про якийсь жаль щодо мого переїзду в селище навіть ніколи не закрадалася думка. 

– Волинські лісівники вперше в тодішній державі розпочали впровадження спиртового виробництва, і першою моєю продукцією на новій посаді був водно-спиртовий екстракт кропиви, який згодом стали використовувати як головний компонент напоїв «Джерельце», «Лель», «Лисеня». Волиняни добре пам’ятають цю продукцію: попит на неї в торговельній мережі був шаленим. На той час це були висококонкурентні, екологічно чисті натуральні напої. Трохи згодом пішла розробка рецептури волинських бальзамів. Усі дозволи і ГОСТи на нашу продукцію захищались і затверджувалися в Міністерстві охорони здоров’я в Москві. Це були золоті часи, коли про якісь консерванти і барвники ніхто нічого не знав. Було безмежно приємно, коли продукція потрапляла на дегустацію до сорока-п’ятдесяти спеціалістів. Усі в залі, хто дегустував, одноголосно давали нашій продукції «зелену вулицю» – десять балів із десяти. Покоління того часу пам’ятає волинські бальзами «Полісся», «Золотий корінь», «Нектар лісу», «Дивосила», а згодом і настоянку «Аромат лісу». Споживачі кожен із напоїв сприймали «на ура». А рецепти були народні – лісові трави і коріння (понад 18 найменувань), серед яких тисячолисник, корінь лопуха і дев’ятисила, корінь калгану, ехінацея… Кожен знав, що в їхньому складі і мови не могло бути про штучні ароматизатори, якусь синтетику чи барвники.

Приємно згадати, що поруч із провадженням алкогольного виробництва ми не залишали виробництва консервованої продукції. Виготовляли, як і сьогодні, десятки найменувань салатів, солянок, овочевих закусок, які тоді користувалися попитом у німців, китайців, поляків. Із виробничих ліній цеху сходили добрий десяток фітонапоїв на основі березового соку зі складними екстрактами шипшини, кропиви, концентрованої бузини, а зовсім недавно ми впровадили ще один із них: березовий напій на стерії. Стерія – це лікарська рослина, яка є замінником цукру. Напій розрахований як на цілком здорових споживачів, так і на тих, хто хворіє на цукровий діабет. У найближчій перспективі – готова розробка напою «Березовий сік із топінамбуром». Екстракт «солодкої картоплі» гарно впливає на здоров’я хворих на діабет як регулятор обміну речовин в організмі людини. Це – давно забуте старе, і ми будемо до нього повертатися.

З вашого дозволу я скажу про асортимент соків. Зі ста видів продукції цеху вони займали і займають чільне місце. Ми виробляємо різні купажі: на травах, фруктах і узварах із них, на корінні. Наші споживачі добре знайомі з ягідними консервами, протертими з цукром: журавлиною, чорницею, голубикою. Все, що давав ліс, ми переробляли і переробляємо. Про масштаби свідчить хоч би такий факт: наприкінці 80-х років із такою ціллю ми щорічно переробляли понад 800 тон цукру! Я не все скажу, якщо не згадаю про консерви із м’яса звірів. Асортимент був широким: м’ясо лося, кабана, козулі, оленя. За можливості можна згадати й про те, що наш цех першим впровадив виробництво волинської мінеральної води «Журавка». Асортимент продукції підбирався так, щоб усе продавалося. Ми йшли в ногу з життям, і нічого на складах підприємства не залежувалося.

 – Зінаїдо Богданівно, дозвольте звернути увагу на одну деталь, яка вже менше торкається вашого особистого життя. У гіпермакетах Волині і зокрема в Луцька, все рідше можна побачити продукцію дарів лісу, таку відому навіть ще у недалекому минулому. Кому заважає продукція лісівників?

– Ви читаєте мої думки, адже ми якраз підійшли до розмови про ці проблеми. Справді, продукцію консервних цехів обласного лісового відомства і мого «дітища» зокрема можна зустріти на прилавках магазинів Східної України, Республіки Польща, але не на Волині. В Луцьку ж  навпаки – можна придбати березовий сік виробників південних областей, де берези майже немає. Постає питання: то де вони заготовляють сировину і що це за сік? В чому річ, запитаєте ви? Погоня за прибутками і «торговельні» зв’язки роблять свою «чорну» справу. Більш ніж упевнена, що у тій продукції нічого «від берези» немає. Таким же шляхом на прилавки торговельної мережі області потрапляє понад 70 відсотків товарів з інших областей і республік. Про їхню якість я як технолог за фахом краще змовчу. Чомусь якісна продукція не виграє місцевих так званих тендерів підбору харчування в бюджетних закладах, зокрема в школах, дитячих садках, військових частинах.

З іншого боку – реалізація наших алкогольних виробів. Сьогодні ліцензія на дозвіл торгівлі ними коштує півмільйона гривень. Така «ціна питання» не дозволяє нашій галузі облаштувати куточки їхньої реалізації в роздрібній мережі. Натомість на прилавках магазинів стоять десятки найменувань синтетичних вин, сумнівної якості горілки, розлитих з однієї тари, чи коньяків, які не бачили дубової бочки. Уся назва такої продукції – умовна, але реклама робить свою справу.

– А який же вихід із такого становища?

– Вихід повинна шукати держава, служба охорони здоров’я. Я глибоко переконана, що майбутнє – за якісною продукцією, натуральною, екологічно чистою. 

– Сподіваюся, усі ці проблеми вирішаться, і люди повернуться до якості. А щоб завершити нашу приємну розмову на мажорній ноті, хотів би запитати: що вас іще цікавить у житті, що любите робити, читати? Мені відомо, що ви – різностороння людина. Чи не так?

– Я не можу сама судити про свою, як ви кажете, «різносторонність». Я  – жінка, маю сім’ю, власний дім, чоловіка, дітей і онуків. Рада, що все добре склалося. Крім того, що живу роботою і маю від того величезне задоволення, я належу до людей, котрі читають. Моє покоління виросло на книгах, чого, на жаль, не завжди можна сказати про нинішнє. Без знань немає прогресу. Є застій. Праця над собою рухає все інше. Але людина так влаштована, що не може опанувати все. Великий лектор може не вельми блискуче передати свої думки на папері, талант оратора не завжди поєднується з текстовою обдарованістю, як і навпаки. Відомо, що Ніцше відрахували з Базельського університету за те, що не вмів говорити і бубнів собі під ніс, а читання Бродським своїх віршів важко було слухати без здригання. Усе вміти не можна, але праця над собою дає великі результати – це приносить душевне задоволення. Мені приємно, коли мій будинок потопає в квітах, вирощених власними руками. Краса справді врятує світ, якщо ми її врятуємо. І це не банальні слова. А все решта – прикладеться. 

Фото Оксани ЧУРИЛО

та з сімейного архіву Зінаїди РЯБЧУН