Катастрофа, дати, цифри, офіційні дані, статистика… Що? Коли? Де? Як? І зовсім по-іншому сприймається реалія трагедії, коли говорять про неї очевидці. Чи знав хтось тоді, що масштаби та наслідки аварії на Чорнобильській АЕС будуть настільки глобальними?

Спливає двадцять восьма річниця з дня, коли сталася найбільша трагедія в історії атомної енергетики – аварія на Чорнобильській АС. Вибух четвертого енергоблока спричинив викид радіоактивних речовин – ізотопів урану, плутонію, йоду-131, цезію-134, цезію-137, стронцію-90. Період напіврозпаду цих елементів триває від кількох днів до десятків років. Як наслідок – неймовірна шкода довкіллю та великі людські жертви, які й донині даються в знаки. 

Відомо, що Чорнобильська катастрофа носить екологічно-соціальний характер і була  спричинена вибухом та подальшим руйнуванням четвертого енергоблока Чорнобильської атомної електростанції в ніч на 26 квітня 1986 р. Відбувся вибух, реактор повністю зруйнувало, і в довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин. Радіоактивний викид мав потужність у 300 Хіросім.
Так, наприкінці квітня в обласному центрі Волині відбулася зустріч із ліквідаторами аварії на ЧАЕС, а також тривала персональна фотовиставка журналіста-фоторепортера Андрія Остапенка «Грані подвигу».
– Атомний реактор – це ємкість заввишки 8 м, діаметром 6 м, яка стоїть на станції посеред машинного залу, – пояснює на початку заходу виконуючий обов’язки голови Волинського обласного добровільного товариства «Спілка Чорнобиль» Ростислав Кухтей. – І ніхто не міг подумати, що така маленька бочка здатна наробити стільки біди. За словами Ростислава Адамовича, сьогодні дирекція Чорнобильської атомної електростанції працює лише в режимі обслуговування. Там розміщене сховище ядерного палива. Нині самого палива там немає.  
– Варто наголосити, що з Волинської області всі ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС їхали добровільно, а не примусово направлялися через прокуратуру, – звертає увагу Ростислав Кухтей. – Добровольці прибували на місце катастрофи у встановлені терміни, знаючи, що по той бік тридцятикілометрового дроту їх чекає або велика небезпека для здоров’я, або смерть.
– На той час я займався безпосередньо комплектуванням військових частин, що є на території тридцятикілометрової зони, – розповідає колишній начальник управління оперативної групи цивільної оборони СРСР Володимир Карнафель. – Щоденно доводилося займатися поданням заявок, відправкою для комплектування десь до тисячі військових. Власне, у 1986 році займався розформуванням військового угрупування на цій території. Після катастрофи у Чорнобилі перебував там влітку близько півмісяця. На той час населення вже не було. Їздив і найближчими селами. Скрізь пустки, усе занедбане. Бачив рудий ліс, дерева там потім викорчували, землю перекопали. Залишилася спустошена територія.
За словами Володимира, три роки тому, до 25-ї річниці Чорнобильської трагедії, знову відвідав це місто. До пам’ятника загиблим під час аварії покладали квіти разом з іншими ліквідаторами.
– Людині, яка працювала на самому реакторі, достатньо було трьох-п’яти хвилин перебування на місці катастрофи. Далі її вивозили, роздягали, мили, переодягали і відправляли додому. Наступного разу цього працівника вже не посилали на місце аварії – настільки величезним було опромінення, – веде далі Володимир Карнафель. – Звісно, стан здоров’я значно погіршав. Тепер маю гіпертонію, проблеми з печінкою і не лише.
Зі слів Володимира, у ті часи постраждалі ходили у Чорнобильський центр, де їм виписували рецепти з необхідними медикаментами для лікування. Спочатку безкоштовно, а далі купувати ліки доводилося за свої гроші…
Переглядаю світлини Андрія Остапенка – і стає моторошно. Автор фотовиставки зізнається, що вперше для зйомок поїхав у Чорнобиль у 1991 р. А нині фоторепортер завершує роботу над альманахом «Чорнобиль. Пори року», де вміщено багато документального матеріалу, а також образ міста у різні пори року.   
– Довелося побачити та відчути великий людський біль, – зазначає фотомитець. – Закинуті помешкання, пустка довкола. Будинки, як і люди,  теж помирають, адже без господаря вони не живуть. Заходиш усередину занедбаної хати, а там сиро, пусто і моторошно. Такі видовища тривожать душу і чомусь притягують мене для зйомки, щоб максимально передати ту страшну реальність.
Так, Андрій Остапенко пригадує, як ходив із фотоапаратом у руках Чорнобильськими пустками. Посеред вулиці лялька покинута валяється. А ось із вікна Будинку культури дика коза вискакує. Живуть собі там тварини, немов VІP-персони, зимуючи у великі морози.
– До речі, мало хто знає, що у жовтні 1991 року відбувся незначний спалах на другому енергоблоці, – зазначає Андрій Остапенко. – А у 1993 році горіли тисячі гектарів полів та лісів у зоні відчуження.           
Горе, біда, втрачені життя… На одній зі світлин фотографа зображений журналіст Слава Крещук, нині покійний, а на той час лежав у лікарні. Під фотографією підпис – слова, з якими він звертався до фотографа:
«Андрію, свіча мого життя догоряє… Гадаю, що моя творчість додасть нашим дітям, колегам по перу, моїм друзям та щирим українцям наснаги будувати Україну духовно багатою та квітучою. Втрачене здоров’я вже не повернеш, але я не жалкую, що був там, де сотнями і мільйонами рентгенів чорнобильська біда косила мене і тисячі душ таких, як я. Тож поверніть мені вогник надії про кращу Україну. На те, що я недарма прожив життя, аби хотілося знову жити і творити».

Тетяна САСЮК
Фото автора