ТАЄМНИЦІ ГУБКІВСЬКОГО ЗАМКУ
Історія Губківського замку надзвичайно рясно всипана легендами та переказами й перебуває під завісою таємничості до нинішнього часу. Про те, коли саме збудували один із найпотужніших та найдосконаліших у Волинській оборонній школі комплексів, достеменно не знає ніхто. Історія древнього Хубкова як великого поселення сягає ще часів доруської доби. Археологічні дані свідчать, що приблизно у VII-VIII ст. на місці замку стояла дерев’яна фортеця, а на сусідньому пагорбі були поселення. На території Губківського давньоруського городища знайшли дев’ять римських монет (срібні римські динарії) II ст. н. е., що підтверджують економічний рівень тогочасного суспільства. Існує писемна згадка про першу руйнацію кам’яного укріплення татарами 1504 р.
Зведеному на горі висотою тридцять два метри Губківському замку свого часу за міццю поступалася навіть Луцька фортеця. Споруда була у формі трапеції, мала чотири кутові вежі з бійницями, в’їзну браму і підйомний міст. У дворі розміщувалися житлові і господарські будівлі. Під замком були льохи та в’язниця. Глибокий замковий колодязь посеред двору, продовбаний крізь гору та надійно укріплений камінням, зберігся до наших днів.
В «Историко-статистическом описании церквей и приходов Волынской епархии» Теодоровича є відомості про місто Хубків Луцького повіту (так воно називалося раніше) як володіння ополячених князів Семашків, а саме «каштеляна Брацлавського, старости Луцького, Володимирського підкоморія Олександра Семашка». Першим відомим Семашком, який володів замком, був Богдан Михайлович, ковельський староста, що помер у 1545 р. Його син – Олександр Семашко – був знаним на Волині феодалом. Він відзначився своєю відвагою в битві 1537-го під Дубном і один із перших на Волині, за сприяння єзуїта Гербста, перейшов у католицьку віру.
Саме про нього, як і про трансільванського графа Дракулу, ходила недобра слава. Жорстокому володареві замку приписували магічні знання та володіння надприродними силами. Легенди розповідають, що в глибоких замкових підземеллях князь зберігав неймовірні скарби. У підземних склепах немилосердний володар катував непокірних, вигадував найжорстокіші тортури, завдаючи людям нестерпних мук. Місцеві жителі намагалися обходити замок десятою дорогою, а чуючи жахливі звуки, що виринали з глибини замку, перелякано хрестилися. До сьогодні дорогоцінності князів Семашків не дають спокою місцевим шукачам скарбів.
Чотири рази замок руйнували та відновлювали знову. Спочатку це зробили татари. Вони розбили кам’яне укріплення, але не змогли здолати церкви з групою захисників на сусідній високій горі. Коли поселення було спалене вщент, хан наказав викопати на горі велику яму і захоронити у ній полеглих у бою татарів. Пізніше на пагорбі було місцеве кладовище. Тепер на Дзвонецькій горі вже немає ні церкви, ані її сліду, однак старожили запевняють, що коли в тиху сонячну погоду видертися на самий верх і прикласти вухо до землі, то можна почути стогін людей, дзенькіт мечів та церковний дзвін. Тому і назвали люди цю гору Дзвонецькою. Німим свідком тих подій є кам’яний хрест, що зберігся до наших днів. Місцеві жителі інколи беруть із Дзвонецької гори глину для будівництва і весь час наштовхуються на людські кістки.
В часи національно-визвольного руху замок зазнав удару від нападу загону Григорія Лободи під час повстання Северина Наливайка. Фортеця отримала чималих ушкоджень, але досить швидко її відбудували. У 1629 р. містечко мало вже 180 домів, був свій бургомістр та члени міської управи. Пізніше Хубків став великим адміністративним центром, до якого належало шістнадцять населених пунктів, у тому числі і Андріїв (сучасне Березне).
Під час Визвольної війни його зачепило військо Максима Кривоноса. Козаки хотіли взяти в полон самого Семашка. Їм все ж вдалося потрапити всередину укріплення, але господаря фортеці вони там не знайшли. Легенди розповідали про безліч підземних ходів, що вели від замку. Існували перекази, що підземелля з’єднане з Марининським православним чоловічим монастирем. Повстанці, спустившись у нього, довго шукали той хід. Не знайшли. Люди потім говорили, що Семашко через підземелля втік аж у Луцьк відразу, як тільки почув, що козаки виступили з Корця.
У XVII ст. замком володіли Даниловичі, а після них – Цетнери. На початку XVIII ст. – під час Північної війни – Губків руйнували спочатку російські війська (1704-й), а потім шведські (1708-й). Незважаючи на спустошення, 1708 року місцевий люд відбудовує церкву. Вона була дерев’яна, освячена на честь Параскеви й простояла до Другої світової війни.
На початку XVIII ст. у Губкові була епідемія чуми. Рятуючись від недуги, люди були змушені переселитися на лівий берег Случі, де заснували селище Людвипіль, котре за Радянської влади перейменували на Соснове.
У 1755 р. власником Губкова та його околиць стає Фелікс Бічинський. З 1795-го – після приєднання Волині до Російської імперії – Губків входить до Рівненського повіту.
Під час Другої світової війни Губківський замок мав іще два поверхи і підвальне приміщення. Після розрухи місцеві жителі розібрали його на матеріал для будівництва хлівів та погребів. Люди розповідають, начебто півтисячолітня червона цегла настільки міцна, що не кришиться донині. Цікавим є також і той факт, що не піддалися часу й фрагменти дубових балок, вмуровані в кам’яні стіни фортеці.
Замок у Губкові після цих подій уже більше не відбудовувався та почав занепадати. Сьогодні про надзвичайно потужну колись фортецю нагадують лише залишки стін, декількох башт та частково завалений замковий колодязь. На цьому й закінчилась історія старого Хубкова, а залишилися лише легенди й нерозгадані таємниці.
Ще одна легенда розповідає про красуню доньку губківського князя. Вона закохалась у бідного хлопця з іншого берега Случі. Коли батько дізнався, дуже розгнівався і заборонив їм зустрічатись. Однак попри батьківську заборону закохані продовжували таємно бачитися. Тоді князь зачинив доньку у найвищій вежі замку. Проте їхня любов була такою сильною, що закохані перетворювалися на соколів і щоночі зліталися на побачення до сусідніх гір. Тоді безсердечний батько прокляв їх обох, і молодята навіки залишилися соколами та оселилися на скелях, які потому отримали назву «Соколині Гори».
Інша легенда розповідає, що десь поблизу Губківського замку і Соколиних Гір було заховано булаву гетьмана Богдана Хмельницького. І нібито донині охороняють ці клейноди душі загиблих козаків, не даючи абикому знайти її. Чекають на того, хто був би гідний здійняти над Україною символ гетьманської влади.
НАДСЛУЧАНСЬКА
ПРИРОДНА АНОМАЛІЯ
Ще однією загадкою Губкова є унікальний краєвид. У цьому місці річка Случ ніби кришталевим ножем розтинає височенні скелясті гранітні береги. Деякі скелі сягають двадцяти п’яти метрів заввишки.
Яким чином на Поліссі міг утворитися дивовижний скелястий пейзаж? До цього часу вчені сперечаються й висувають різноманітні гіпотези. Проте факт залишається фактом. У цьому місці річка Случ ніби перетворюється на змію, пробиваючи ходи між скелястими берегами. Долина річки має каньйоноподібний вигляд, з обох берегів рясно вкритий лісовою рослинністю.
Однак дивує й той факт, що флора правого каменястого берега дуже відрізняється від лівого. Тут проростають зовсім не характерні для Західної України лучно-степові та степові рослини. Серед грабово-дубового гаю трапляється рідкісний для Полісся голокучник дубовий, який ботаніки ще називають папороттю Ліннея. Унікальні та не характерні для Полісся ковила, кострець, тимофіївка, мітлиця, сонцецвіт, п’ять видів дзвоників, молодило руське, гірська цибуля, бурячок польовий чудово почувають себе у цій місцині. Дев’ятнадцять рідкісних рослин, занесених до Червоної книги України, проростають на цій невеличкій території.
На одному зі схилів росте та квітує смілка литовська, яка занесена до Європейської Червоної книги. Гранітні розломи заполонили рідкісні види папоротей.
Королевою цього казкового місця є кавказька рослина – азалія понтійська (рододендрон жовтий), мед із якої, за твердженнями пасічників, має токсичні властивості. Місцеві жителі звуть її «кам’яним кущем». Щовесни схили Случі встеляються блискучими, як вогонь, запашними жовтогарячими квітами. Важко знайти рослину, яка б так сильно притягувала увагу ботаніків і натуралістів.
Чимало вчених замислювалися над тим, звідки походить азалія понтійська. Академік Павло Тутковський вважав, що її насіння занесене на Полісся з Кавказу постійно переважаючими вітрами-фенами. Інші дослідники припускали, що насіння могло бути принесене на копитах коней у часи монголо-татарської навали. Треті висували гіпотезу, що квітка прийшла так званим Скіфським валом, який нібито з’єднував Кавказ зі Скандинавським півостровом. Перекази ж розповідають, що це ханська дочка, сумуючи за рідними степами, посіяла улюблені квіти на поліській землі.
Окрім багатої унікальної рослинності, на цій невеличкій території виявлено рідкісні для регіону корисні копалини. Найчастіше трапляються пегматитові жили з кришталиками турмаліну.
Існує переказ, що дружина одного з Семашків була зі Швейцарії. Коли її батьки приїхали провідати доньку, були приємно здивовані мальовничістю цієї місцини й охрестили її Надслучанською Швейцарією. До речі, ця назва фігурує в багатьох офіційних документах поряд із назвою «Соколині Гори».
Більшість учених обґрунтовують таку незвичайну природну аномалію розміщенням на цій території найвищої точки західного борту Українського кристалічного щита.
В часи Радянського союзу ця місцевість набула статусу заказника місцевого значення й увійшла до природно-заповідного фонду України. А в 2000 р. було створено регіонально-ландшафтний парк Надслучанський. Площа цієї заповідної зони становить 510 га. Тут дійсно збережено первісну природну красу.
...Останніми роками на відпочинок до Надслучанської Швейцарії з’їжджаються не лише з усієї України, а й Німеччини та Польщі.

Андрій ПЕТРИК
Фото автора