Братики. Саме так мої краяни називають фіалку триколірну. А ще ця лікарська рослина йменується як братки трибарвні, братки триколірні, брат-і-сестра, в медицині – Viola tricolor.

Квітка й справді триколірна: пелюстки її вгорі темно-сині або фіолетові, внизу – жовті, по боках – світлі, іноді білі, чим і відрізняється від фіалки запашної, всі пелюстки якої – фіолетові. Відмінність ще й у тому, що вона не має фіалкового запаху.

Ростуть братки трибарвні у лісах, між кущами, нерідко сусідять із фіалкою запашною. Трапляються й на полях, перелогах та на пагорбах. Найбільш поширені в північних районах нашої країни, в Курській області Росії.
Це однорічна або дворічна рослина. Стебло просте, гіллясте, тригранне, дудчасте. Вкрите, як і листки, короткими волосками, часто лежаче, а до верхівки – прямостояче. Цвіте з квітня по жовтень. З лікувальною метою рослину збирають не пізніше червня, коли вона ще цвіте. Завдяки вмісту в ній алкалоїдів віоліну та сапоніну, каротину та вітаміну С (29%) фіалку триколірну застосовують у вигляді відварів, настоянок та порошку при золотусі, екземі, чиряках, різних висипах, ревматизмі, артриті, подагрі тощо. Такий широкий спектр лікувальних властивостей, можливо, й став причиною назви – братики. Та пошукаємо й інші.
Відомо: в українців здавна існує звичка давати рослинам, деревам назви живих істот і навіть людей – орлики, півники, зозулинці, косарики, Іван-чай, Петрів батіг і т. ін. Вочевидь, за кожним із таких найменувань стоїть якась властивість чи історія. А що ж стоїть за назвою «братики»?
Можливо, вона виникла в часи, коли наші землі спустошували орди турків і татарів, коли стогнала-ридала Україна, «що нічим прожити», бо «витоптала орда кіньми маленькії діти. Малих потоптала, старих порубала, а молодих, середульших у неволю забрала». Принаймні, до такого припущення нас спонукає поширена колись на Волинському Поліссі пісня-балада, пісня-легенда «Йшов Ванюша потайком», записана автором статті у с. Видричі Камінь-Каширського р-ну на Волині.
Молодий парубок, у якого «жупан дран», крадькома добирається в рідні краї, ймовірно, з турецької неволі. Дорогою заходить до шинку. Прикметним стає діалог, що відбувається між ним та господинею закладу:
– Шинкарочко молода, дай горілочки й вина.
– Я горілочки не дам, бо у тебе жупан дран.
– Хоч у мене жупан дран, та у мене грошей дзбан.
– Як у тебе грошей дзбан, я за тебе дочку ’ддам.
’Ддам за тебе дружечку, ще й вірную служечку.
Ця розмова характеризує не лише «шинкарочку молоду», а й суспільство в цілому, де правлять бал гроші. Саме вони й визначили поведінку героїв твору. Гроші вплинули також на перебіг наступних подій, які чинилися поспіхом: «У неділю вінчали, в понеділок спати клали». Тому лише під час першої шлюбної ночі молоді люди дізнаються, хто вони та звідки. Виявляється, вони «з села селяни» і обоє «Карпляни», тобто Ванюша – Карпів син, а Марійка – Карпова дочка. «Бодай попи пропали – сестру з братом звінчали», – пісня найперше виносить осуд священнослужителям. Поспішила й шинкарка, і самі молодята, що зазнали випробувань сирітством. Але розплачуватися повинні саме вони. Колись інцест вважався непрощенним смертним гріхом, тому, як свідчить балада, його винуватці не мають права на життя і через те єдиним виходом для себе вважають смерть. Однак із таким гріхом вони не можуть навіть померти:
– Поберімося за ручки та й біжімо до річки.
Річка каже: «Не втоплю!». Господь каже: «Не прийму!».
Нещасні діти шукають порятунку в лісі. Проте й там його не знаходять: «Звірі кажуть: «Не з’їмо!». Господь каже: «Не прийму!».
Отже, коло замкнулося. Де ж вихід?!
Брат і сестра його знаходять: вирішують власним трагічним прикладом попередити наступні покоління:
«Побіжімо в чисте поле та й розсіймося травою,
Будуть люди траву рвати, нас з тобою споминати:
«Ой то тая травиця, що то братик-і-се­стриця».
Натрапивши в лісі чи полі на цю непримітну рослинку, що має назву «братики», або «брат-і-сестра», чи використовуючи її для зцілення, пригадаймо знічев’я і цю прекрасну пісню-баладу про жертовність молодих людей «із села селян» – людей із високою та щирою душею.
Балада «Йшов Ванюша потайком» є водночас і піснею-застереженням із глибоким виховним підтекстом, тому набула широкого побутування на теренах України, а також Білорусі, про що пише Іван Франко у своїх «Студіях над українськими народними піснями». У розділі «Турчин купує сестру-полонянку» аналізує пісню «Ходить турчин по риночку». Героями твору є Калярові діти – брат і сестра. Не знаючи, хто вони і звідки, також поспіхом вирішують побратися. Рятує їх від кровозмішування те, що брат іде в карти грати, а повернувшись пізно, розпитує бранку про її походження і дізнається приголомшливу правду про їхній кревний зв’язок. Він благає сестру:
«Проси Бога – та й я буду, серце моє!
Що я з тобов нічку не спав, гей, море мре!
Що я з тобов гріху не мав, серце моє!».
Можна припустити, що і волинський, і галицький варіанти були створені в час, коли в Україні після нападів ординців було багато сиріт, які не знали про долю своїх рідних і могли, як і герої згаданих пісень, так само поспішно вступати в шлюб, не відаючи правди один про одного. Обидва твори об’єднує спільна ідея: інцест – це смертний непрощенний гріх.
Як бачимо, стільки таїни в назві звичайної рослинки! Треба тільки вміти її прочитати…

Олександра КОНДРАТОВИЧ,
фольклорист, етнограф,
почесний краєзнавець України
Фото із сайтів crosti.ru, sibir.bg, commons.wikimedia.org