Та все ж весну ми чекаємо з особливим трепетом. Придивляємося, прислухаємося до будь-яких прикмет, які віщують наближення жаданої пори.

На весну припадає чимало свят і присвятків, за якими наші предки передбачали ті чи інші зміни в природі. Особливо пильно спостерігали за розвитком дерев, рослин, поведінкою тварин. Наприклад, якщо навесні першою розів’ється береза, літо буде сухим, вільха – дощовим, першими з’являться білі метелики – на багаті надої молока, оранжево-жовті – на щедрий збір меду.
Та, либонь, найбільша увага – птахам, яких вважали Божими посланцями та провісниками весни. Давня людина піднімала голову до неба – і там бачила пернатих та вірила в їхню близькість до Господа, тому пильно стежила за поведінкою, пробуючи відгадати, що віщує їй Бог. За давніми віруваннями предків, більшість наших пернатих щороку літає у священну країну Ирій (Рай-Вирій, Вирій), де вони спілкуються з Богом та отримують від Нього накази, як поводитися на землі. Тож, виряджаючи в далеку дорогу крилатих мандрівників, люди зичили їм щасливого перельоту та успішного повернення в рідний край. Зачувши журавлині голоси – «туркання», як кажуть у Ворокомлі (село Камінь-Каширського р-ну), його мешканці піднімали догори голову й промовляли: «Сужоному ждати». Ця фраза стосувалась як птахів, так і людей. Тож кому Бог дарує успіх, той щасливо перезимує та дочекається весни: крилаті успішно повернуться з дороги, і людина так само щасливо їх зустріне. Суворо заборонялося, побачивши журавлиний ключ, рахувати літунів, бо в такому випадку вони не долетять до місця зимівлі або повернуться не всі. Не рекомендувалося також послуговуватися словом «журавлі», бо будеш журитися аж до їхнього повернення, та й самим мандрівникам не дуже щаститиме. Кажи: «Веселики» – і всім буде весело. Дочекавшись їхнього повернення, просили: «Нагороди, Боже, здоров’ям». Кого? І птахів, і людей!
Наші предки наділяли пернатих магічною здатністю передбачати майбутнє як окремої людини, так і родини чи й усієї сільської спільноти. Пташина постукала у вікно чи мовби знічев’я вдарилася об шибку – чекай звістки, нерідко сумної, вночі кричав без упину пугач – на людську втрату, бусли залишили гніздо, збудоване на покрівлі хати чи якоїсь господарської будівлі (клуні, хліва), надто ж коли господарі їх проганяли (трапляються й такі) – чекай пожежі. Крилаті сусіди дають оцінку діям людей, спонукають до праці.
Як чітко все передбачено: птахи мають якнайшвидше спорудити гнізда, аби успішно вивести потомство, а поліський господар повинен завчасно підготувати під посів свою пісну піщану ниву. Не промине висловити свою думку й одуд, який прилітає дещо пізніше від веселиків чи буслів. Помітивши незасаджену чи незасіяну грядку, наказує: «Бабо! Сій бобок! Сій бобок». Саме так було прочитано колись спів птаха, що нагадує дудукання.
Швидкокрила ластівка, яка не має спочинку чи під час будування гнізда, чи в добуванні їжі, особливо як виведуться пташенята (а це 4-6 постійно голодних ротів), повернувшись до рідного краю та побачивши, які зміни відбулися тут за час її відсутності, закликає до праці, до дії! Бо життя – то і є дія, рух. Населення всіляко оберігало цих маленьких щебетушок, дітям суворо забороняли руйнувати їхні гнізда. Аби ця заборона була переконливішою, попереджали: у того, хто зруйнує ластівчине гніздо, на обличчі обов’язково з’явиться ластовиння. Яка ж причина цієї покари? Виявляється, такою магічною силою птахів наділив Господь. Коли розпинали Ісуса, ластівки крали гвіздки в катів.
Лелече гніздо здавна вважають не­від’­єм­ним атрибутом сільського пейзажу, а самого птаха – ледве не членом родини. Лелека, бусол, бузько, боцюн, чорногуз – ось скільки імен дав народ улюбленому птахові. Тільки-но провівши його в далекі теплі краї, відразу ж починали чекати повернення.
Приліт буслів завжди зустрічали з радістю. У деяких селах збереглася закличка, яку вигукує дітвора, побачивши першого навесні бузька: «Іване-Степане, дай люльку закурити!» (або: «… на люльку закурити!»). Вперше почула цю закличку десь наприкінці 1970-х у с. Грудки цього ж району. Не розібравши деяких слів, запитала в зустрічної жінки: «Що діти гукають і що це означає?». Вона пояснила, що так зустрічають першого бузька. Щодо того, чому вони його так називають, нагадала відомий переказ про те, як Бог, зібравши всіляких плазунів у мішок, міцно зав’язав його та наказав одному чоловікові віднести, не розв’язуючи, на край світу й кинути в прірву. Але той не втерпів, із цікавості розв’язав зав’язку – і все гаддя миттю розповзлося по землі. Цар Небесний розгнівався на непослуха й, штовхнувши його ззаду нижче спини, промовив: «Віднині ти станеш птахом і, поки не позбираєш усе, що ти випустив, не бути тобі людиною». Відтоді непослух усе збирає й збирає плазунів, земноводних, що вже й забув своє ім’я – Іван чи Степан. А те місце, куди його штовхнули, стало чорним. Через це й називають птаха чорногузом. А ще жінка сказала: якщо побачиш лелеку й прокажеш «Іване-Степане, дай люльку закурити» – він обов’язково поверне до тебе голову, бо ще пам’ятає, як був колись людиною, от тільки забув своє ім’я.
Того ж дня я вирішила перевірити правдивість почутого: поверталася додому не автобусом, а пішки. Побачивши на ближньому болітці бузька, проказала сакральну фразу, а він (о диво!) таки повернув на мить до мене голову й відразу ж заходився шукати поживу, мовби докоряючи: «Бачиш – ділом займаюсь, іди собі».
Народ наділив цього білокрилого красеня багатьма магічними властивостями, зокрема – здатністю передбачати погоду. У Ворокомлі лелеку, котрого вперше побачили навесні, питали: «Йване, Йване, глянь на воду – чи на дощ, чи на погоду». Якщо птах поверне голову до води, весна буде дощовою, а якщо в інший бік – погожою. Звертали увагу й на політ птаха: коли він летить, натужно вимахуючи крильми, мовби долаючи опір повітря, чекай негоди, коли ж вільно пливе на повітряних потоках, розпростерши крила, то це віщує погожу днину. Бусол несе до гнізда палицю – настане похолодання. В народі також казали: «Побачиш вперше навесні летючого бусла – не будуть боліти ноги, а коли він сидітиме на гнізді – матимеш із ними проблеми». А ще вірили: бузько своїм поверненням несе чистоту і в навколишній світ, і в кожну домівку. Колись на Поліссі внаслідок високої вологості, антисанітарії у деяких жінок з’являвся на маківці голови ковтун – туго збите у жмут волосся, що його неможливо було розчесати і яке не розчісували, боячись нападу головного болю, або ковтяниця, так само густо переплетене волосся. Проте ковтяниця, на відміну від ковтуна, вкривала голову всуціль. За переказами, у храмі с. Полиці Камінь-Каширського р-ну на Волині в кінці ХІХ – початку ХХ ст. зберігалася чудодійна ікона Пресвятої Богородиці з Богонемовлям, помолившись до якої, можна було позбутися згаданих вище напастей. Через це в час великих свят у Полиці, як згадує М. Теодорович у праці «Волинь в описі міст, містечок і сіл» (Ковельський повіт) збиралося чимало богомольців із колишньої Волинської та Мінської губерній. Однак у народі жило й переконання, що ковтун і ковтяниця – породження антисанітарії та недогляду за волоссям. Тож сільська дітвора, бовтаючись навесні у теплій воді, що колись заливала низинні місця городів, забачивши боцюна, весело приспівувала:
Бузько-клекотун
Схопив бабу за ковтун,
Волочив-волочив,
Поки в воду намочив.
Здається, ще більшою любов’ю оточений у народі соловейко. Саме так пестливо називають цю маленьку непримітну пташину вагою до 28 г, неперевершеного співака наших садів і дібров. За давніми віруваннями, саме йому Господь доручає «зиму замикати, літечко ’дмикати». Авторові пощастило записати два варіанти пісні «Ой ти, соловейку». Вочевидь, саме цією співанкою колись закликали-зустрічали весну:
– Ой ти, соловейку,
Ти ранняя пташко.
Дала-лом, дала-лом,
Ти ранняя пташко.

Що ж ти так ранейко
З вир’їчка вийшов?

– Ой не сам я вийшов,
Господь мене вислав.

Господь мене вислав,
Ще й ключики видав.
Видав мені ключі
Із правеї ручі,

Зиму замикати,
Літечко ’дмикати.

Пташину попереджають, що ще «не поройка» цього робити, бо «по горойках сніжечки лежать», а «по долинойках крижечки стоять». Але безстрашний соловейко обіцяє сніжечки ніжками потоптати, а крижечки – крильцями розбити. І він досягне своєї мети, бо з ним Божий наказ і Божа благодать. Недарма ж Всевишній видає йому «ключі із правеї ручі», що вельми почесно. А виконавши Господнє веління, полетить у густий ліс, зів’є там гніздечко та виведе діточок.
Це ворокомлівський варіант веснянки. Гуто-камінський дуже суголосний нашому часові та сприймається як попередження людині, аби не випалювала стерні, не робила біди і «діток не смалила», позбавляючи їх життя. Бо так не тільки можна зруйнувати красу, але й саме життя.

Олександра КОНДРАТОВИЧ,
почесний краєзнавець України,
Волинська обл.