Історична пам’ять вибаглива і вибіркова. Вона часто зберігає для нащадків одні імена і замовчує інші, хоча ці люди аж ніяк не заслуговують забуття. Це твердження стосується і подвижницького руху сестер милосердя. До його формування доклали зусиль хрестоносці-госпітальєри, кардинал Рішельє, видатний хірург Микола Пирогов, знаменитий лікар Федір Гааз та багато інших відомих людей, чию діяльність описували Лев Толстой, Сергій Сергєєв-Ценський, Іван Тургенєв, Віктор Гюго.

Вперше службу сестер милосердя організувала під час Кримської війни англійка Флоренс Найтінгейл. Вона разом зі своїми помічницями вирушила у польові госпіталі спочатку в Туреччину, а потім і до Криму. Тоді й сформувався стійкий стереотип: медсестра – це санітарка, яка виносить із поля бою поранених або стоїть біля операційного столу. 
Серед перших медсестер, які вирушили на фронт, були і сестри милосердя Микільської обителі. Добровільно й організовано вони вирушили на фронт Кримської війни для надання допомоги пораненим воїнам. Першу в Європі Хрестовоздвиженську громаду сестер милосердя у роки війни заснувала княгиня Олена Романова (до прийняття православ’я принцеса Фредеріка Вюртемберзька). Ці жінки проходили спеціалізовану підготовку для роботи безпосередньо в рядах діючої армії. А керівництво та організаційну діяльність у формуванні нового соціального інституту здійснював засновник військово-польової хірургії, котрий вперше використав анестезію при оперативних втручаннях, – Микола Пирогов.

За офіційними даними, у 1916 р. на фронт відбули 17 436 сестер милосердя, які обслуговували більше 2 тис. польових і тилових установ Червоного Хреста: 71 госпіталь, розрахований на 44 600 осіб, етапні й пересувні лазарети, 11 санітарних поїздів, передові загони, санітарний транспорт, харчові й перев’язочні пункти, дезінфекційні камери, рентгенівські й хірургічні загони швидкого реагування (летючі), два плавучих госпіталі на Чорному морі, три бактеріологічні лабораторії, шість польових складів.

У роки Тридцятилітньої війни у ​​Франції ініціатором допомоги постраждалим від війни та чуми став католицький священик Вінсент де Поль. 8 грудня 1617 р. у каплиці при лікарні м. Шатільон Вінсент де Поль оголосив про створення благодійної організації нового типу. Туди входили жінки, які доглядали за пораненими, хворими й каліками. Раніше подібну роботу виконували тільки черниці, а тепер – і вільні від будь-яких обітниць жінки. Серед них було чимало представниць аристократії. Зокрема своїм подвижництвом відрізнялася герцогиня д’Егільон, племінниця кардинала Рішельє. Вона вийшла заміж у 16 років, а у 18 стала вдовою, після чого вирішила піти в монастир. Та всесильний дядечко заборонив дівчині це робити. І тоді герцогиня все своє величезне багатство та душевне добро віддала справі служінню знедоленим. 
Розпочалася Перша світова війна – і знову жінки виявилися на передовій. Сестри милосердя, які пройшли підготовку в Старо-Катерининській лікарні Москви, відправилися в армію. Серед добровольців – і доньки відомих політичних діячів та дружини письменників. Приміром, дочка міністра працювала в Миколаївському морському госпіталі в Петрограді, а донька голови Ради міністрів пішла на фронт сестрою милосердя. Пізніше на фронт потрапила і дружина письменника Олександра Купріна.
Серед відважних жінок, котрі ризикували життям заради спасіння інших, були і сестри милосердя з Волинської губернії – Зінаїда та Євгенія Гуляницькі і Софія Хіцевич.
– Зінаїда та Євгенія були дворянками, та коли почалася Перша світова, вони, не вагаючись, відправилися на війну, – розповідає двоюрідний онук Віктор Гуляницький. – На фронт тоді з ними поїхав і брат. Він брав участь у Брусилівському прориві.
Південно-західний фронт зустрів дівчат «буденно» – багато поранених, убитих, контужених, знекровлених: яких тільки жахів надивилися 17-річні сестри, але самопожертва та бажання допомагати перевершило страх. Відповідальні, виконавчі та сильні духом дівчата на війні навчилися робити все – починаючи від простих перев’язок, закінчуючи введенням морфію. 
Віктор Святославович розповідає, що малим залюбки слухав розповіді бабусь. Незважаючи на те, що морально було дуже важко, вони ніколи не скаржилися. Зовні – тендітні та витончені панянки, але характер у них був чоловічий – сильний, вольовий, цілеспрямований.

– Бабусі були дуже начитаними та досконало володіли французькою мовою, – згадує пан Віктор. – Повернувшись до Луцька, вони дуже вирізнялися серед натовпу – вишукані капелюшки, стильні аксесуари. За це їх називали парижанками.
У Євгенії та Зінаїди був великий родовий маєток у Луцьку, але внаслідок Жовтневої революції до влади прийшли більшовики і його конфіскували. Сестри прожили майже до 90 років, але події 1917-го зламали їхні долі – жіночого щастя вони не мали. 
На жаль, тема війни як ніколи актуальна і сьогодні, але завдяки самопожертві звичайних жінок вдається не тільки надихати чоловіків на героїзм, а й рятувати їхні життя. Практичний психолог Волинської обласної психіатричної лікарні Олена Звєрєва зрозуміла, що може і хоче бути корисною на Майдані, тому поїхала туди без зайвих роздумів.

– Я не відчувала страху, лише легке хвилювання, – розповідає пані Олена. – Неспокійною була сама дорога, оскільки їхала вночі, а на вулицях повно тітушок. 
Олені Владиславівні на передовій довелося мати справу з хірургією. Пригадує випадок, коли рятували хлопця із наскрізь простреленою рукою. І для того, аби її зберегти, треба було відрізати сорочку. Але хлопець не погодився. Просив відрізати краще руку, бо ця вишита сорочка прадіда – сімейна реліквія.
– Коли проривалися до Верховної Ради, супровід медиків хлопці прикривали дерев’яними щитами, – веде далі співрозмовниця. – Звичайно ж, користі від цього було мало. Але принаймні наших білих халатів видно не було. 
До кінця протистояння хірурги Майдану створили сотню, яку назвали «Скальпельною».
Олена Владиславівна зізнається, що війна на Майдані була аморальною та несправедливою, суперечила законам людяності. Бо тривав навмисний обстріл медпрацівників та поранених. І сьогодні в зоні АТО відбувається те саме.
На запитання, що ж змінив Майдан у житті людей і її особистому, жінка відповідає – відбулося єднання, рух нації. І найголовніше – не бути пасивним, не стояти осторонь. Тому що принцип рослини – хибний шлях, допомогти може кожен. 
Сьогодні, як і в далекому 1914-му, неприборкана сила волі, бажання підтримати нужденних, здатність до самопожертви та відважний подвиг цих тендітних, але таких мужніх жінок історія не забуде ніколи. 
Анна КРАВЕЦЬ
Фото з власного архіву родини ГУЛЯНИЦЬКИХ, із фонду Волинського обласного крає­знавчого музею та інтернет-ресурсів