 Ропавка виразно чув, як б’ється від щастя власне серце, як пашать щоки і вуха. Навіть кермо автомобіля здавалося йому в ці урочисті хвилини бубликом. Було так легко, що боявся, як би не випурхнути у вікно. Який сьогодні день? Запам’ятати б. Свято. Їй-бо, велике свято! Тільки прапорів на хатах не видно... Та до чого тут прапори, якщо сам Петро Никандрович сидить поряд із ним, Семеном Ропавкою, на одному сидінні. Подумати тільки: вони удвох в одній машині, і більше нікого...
Їхали вкоченим путівцем, вигравав вітер у відчинених вікнах, заганяючи в машину пахощі коктейлів із житньої стерні, вибраних льонів і свіжої ріллі. Та Семену Ропавці ніколи було принюхуватися: йому було не до лірики. В голові гніздилася думка, що усеньке його майбутнє залежить від сьогоднішньої поїздки. Можливо, віднині його службова лінія круто заверне вгору. Петро Никандрович уміє цінити ініціативу своїх підлеглих, платити добром за добро. Це ж він, Семен Ропавка, доречно запропонував начальству поїздку на качок власною машиною якраз тоді, як службова вийшла з ладу. Тепер, напевно, Петро Никандрович частіше помічатиме його, а то, чого доброго, і виділить серед інших. Урочистість моменту трохи тьмарила думка про те, що він, Ропавка, – один із сотні його підлеглих – недоречно вирядився, як на іменини, а Петро Никандрович одягнувся в грубу брезентову куртку, прості чоботи, приношену кепку.
Удар був несподіваним – як грім з ясного неба. Машину кинуло і кудись понесло. Кермо вискочило з Ропавчиних рук. Мотор дзенькнув і заглух. Клята вибоїна на рівній дорозі! Замріявшись, він не помітив її. Петро Никандрович схопився за ґулю, що виростала на лобі. Ропавка вибачався і несамовито скреготав стартером. Але машина упиралася, як паршива кобила.
– Ні до чого ти не здатний, – блиснув очима Петро Никандрович, – дай-но я...
А Ропавка тим часом пірнув під задертий капот. Перемацував руками все, чого можна було торкнутися. Думав про чортову вибоїну, яка одним ударом розбила всі його життєві плани.
Нарешті почулося спасенне гудіння стрічної машини. Він замахав руками. З бензовоза вийшов огрядний чолов’яга в промасленому комбінезоні. Чверть години, протягом якої він порався в моторі, видалися Ропавці вічністю.
Коли машина ожила, шофер, витираючи шматтям руки, підійшов до Петра Никандровича, що нерухомо сидів за кермом, і виголосив такий монолог, від якого Ропавка мало не зомлів:
– Ну й морда ж ти собача! Який дурень тобі права дав? Начальство в моторі порпається, а ти сидиш як пень на дорозі. Я б таких нахаб...
Потім пішли слова, правил правопису яких не знає жодна граматика. Ропавка намагався його зупинити, але язик тільки немічно бряжчав по пересохлому піднебінні. Це був кінець…
Петро Никандрович закурив. Обійшов машину, сів на те місце, де і належить сидіти начальству. Сплюнув і сказав:
– Поганяй додому!
Малюнок Миколи ВОЛОШИНА
|
