Ми не втратили нагоди поспілкуватися з паном Манфредом, поки він гостював на Волині. Тим паче бесіда передбачала безліч відкриттів. За допомогою мови есперанто вийшов незвичний тандем. Перекладачем був художній редактор «Лісового вісника» Микола Волошин – есперантист із майже 30-літнім стажем.
А причина – в орхідеях. Зворушливу історію німецького природолюба сміливо можна віднести до такого сприйняття світу флори й фауни, який стовідсотково розкриває поняття «не словом, а ділом».
Одного разу, подорожуючи Норвегією, пан Кірш став свідком такої ситуації. У процесі створення та ремонту дороги робітники бульдозером переміщували ґрунт, на якому росло безліч різноманітних орхідей. Нікого навіть не дивував той факт, що нищиться жива краса! Їхня справа – робити дорогу.
– Я не міг спокійно стояти й дивитися, як зникають квіти під колесами величезного залізного монстра, – зізнається Манфред. – Тому кинувся рятувати рослини.
У рідній Німеччині завезені орхідеї стали приводом неабиякого інтересу пана Кірша до розведення цих прекрасних квітів. Так, біля його будинку є садок, де понад 20 років ростуть та милують людське око розкішні орхідеї різних сортів, – білі, жовті, фіолетові, червонуваті…
– Кожен вид, яких маю приблизно 12-15, потребує певного типу ґрунту, – веде далі німецький природолюб. – Тому розведення орхідей – захоплення клопітке, зате цікаве. А скільки задоволення приносить.
У Німеччині просто так розводити орхідеї та продавати їх не можна. Для того необхідний спеціальний дозвіл, документи. Для пана Кірша це – винятково хобі. Іноді, звісно, використовує квіти як презент для родичів, друзів.
Недаремно кажуть, що краса – поняття відносне та часто оманливе. Наприклад, існує багато видів орхідей, які зовні виглядають начебто просто і скромно. Навіть і не здогадаєшся, що то – вид цієї розкішної дорогої квітки! Зате вона, така непримітна, може виявитися надзвичайно рідкісним видом, який під силу розпізнати лише фахівцеві. Ті, які не можна викопувати для розведення у своєму садку, Манфред «позичає» іншим способом, фотографуючи та поповнюючи багату колекцію світлин.
До речі, німець виявляв особливий інтерес до світу флори й фауни ще з дитинства, досліджуючи різні джерела інформації. У рідній країні знає такі куточки природи, де ростуть рідкісні рослини, маловідомі пересічній людині.
– Особлива флора мені траплялася у Південному Тіролі, – продовжує співрозмовник. – Проте подібних таємничих місць знаю багато.
У садку Манфреда територія поділена за принципом німецького менталітету. Тобто – все має свій порядок та чіткість розподілу. За кожним видом рослин закріплена конкретна діляночка. Окремо і згуртовано ростуть орхідеї, інші види квітів, лікарські рослини. Є навіть отруйні.
– Коли до мене в гості приїжджають внуки, яким 6 і 8 років, обов’язково показую їм ті отруйні рослини, – зазначає Манфред. – Щоби вони були освіченими в цьому, знали, чого в жодному випадку не можна додавати у їжу.
Загалом у Німеччині культивують природу перманентно різними способами. Там вчинки значно вагоміші, ніж гасла та лозунги. Під час розмови навіть не приховувала щирого захоплення, поваги та здивування. Емоції на моєму обличчі тільки підживлювали інтерес гостя для подальшого наведення оригінальних прикладів.
Ті дерева обабіч доріг, які потрібно зрубувати, використовують із користю. Проводять наступну операцію: залишки – частини стовбура, гілля – складають вздовж доріг, висотою до двох метрів. Таким чином утворюється своєрідна огорожа, так званий штучний чагарник, який може існувати протягом 10-20 років.
У ньому з часом починає зароджуватися нове життя. Тут знаходять прихисток їжаки, дрібні пташки, створюючи гнізда і рятуючись від хижаків. З’являються різноманітні комахи, нові види рослин. Тобто екологічна система не дає збою, а гармонійно продовжує свій розвиток. Така природна огорожа ще й виконує захисну функцію – зайці та інші тварини не перебігають навмання через дорогу, не потрапляють під колеса автівок.
Не менш актуальна екологічна проблема, вирішення якої в Німеччині сміливо можна визнати як взірець для наслідування, – це сміття та його чітка класифікація. Напевно, вам не-одноразово доводилося чути, як жителі цієї країни фасують різного виду відходи у відповідні контейнери. Те, що папір чи поліетиленові кульки не можна кидати в один ящик, – загальновідомо. Однак… Там існують навіть контейнери для кольорового скла! Чітко і ясно: зелене – до зеленого, біле – до білого, коричневе – до коричневого. Що тут не зрозуміло? Навіть вторинна переробка вимагає точності – змішавши різне скло, неможливо створити якісний продукт. У Німеччині це не лише знають, але й давно втілюють у життя.
Також там дітей вчать майструвати помешкання не лише для птахів (типу шпаківень чи годівниць), а піклуються навіть про найдрібніших представників природи.
– У наших освітніх закладах передбачена програма, де діти конструюють так звані готелі для комах, – з інтригою в голосі веде пан Кірш, беручи при цьому папір, ручку для візуального пояснення.
Будиночки для комашні – це дерев’яна кубічна конструкція розміром приблизно метр на метр. На дно вистилають невеликі пористі камінці, крізь які комахам буде зручно пересуватися, а також подрібнюють рослини, що мають у стеблах отвори. Такі хатини накривають дахом – усе, як годиться. На зиму будиночки ставлять у садах, парках, щоби комахи у теплі та комфорті пережили холодну пору.

Під час розмови Манфред Кірш пригадав комічний випадок.
Одного разу, приїхавши в Угорщину в гості до друзів, німецький природолюб мав можливість ближче познайомитися з ропухами. Будинок, де мешкали угорці, розміщений на болотистій місцевості. Саме там живе безліч земляних жаб. Вони цікаві тим, що вміють по-особливому закликати самок до любовних ігор. Пан Кірш навіть продемонстрував мелодію, за допомогою якої ці земноводні привертають увагу протилежної статі. До речі, звучало досить-таки правдоподібно.
На період зимівлі ропухи (а в Угорщині їх безліч!) переселяються поближче до людських помешкань, щоб тепліше було. Угорці – ще ті шанувальники природи. Коли настає подібна ситуація, вони не нищать і не проганяють земноводних. Натомість… дбайливо збирають ті кілька сотень жаб, які ненав’язливо просять про порятунок від морозів, і поміщають їх у льохи, погреби.
Того разу Манфред, гостюючи в угорців, саме застав період «великого переселення» ропух.
– Із задоволенням допоміг друзям у рятувальній кампанії цих земноводних, – серйозно каже німець. – Мені навіть вдалося перевезти додому кілька десятків жаб. Вони корисні тим, що поїдають слимаків, які нищать потрібні рослини. Привізши земноводних гостей до свого дому, я викопав біля будинку своєрідну ямку, де і поселив ропух для постійного проживання.
Насамкінець випитую у гостя про цікаві, на його думку, місця в Україні. Так, пан Кірш зізнається, що захоплюють місцини біля Дністра. За його словами, там ростуть кілька видів рідкісних лілій. Цікавим є також селище міського типу Сатанів, що на Хмельниччині. Крим, звісно, вабить по-особливому.
– Там вивідав усі місця, де ростуть орхідеї, – посміхається Манфред. – Віднайшов приблизно 20-25 їхніх різновидів.

Тетяна САСЮК
Фото Миколи ВОЛОШИНА
та з архіву Манфреда Кірша