Був теплий літній ранок. Вийшовши на подвір’я, привіталася зі своїми друзями: ніжними квіточками, зеленочубими кущиками малини, обмінялась усмішкою з сонячними зайчиками. А тоді, як завжди, попрямувала до саду, де було безліч маленьких гучних створінь – золотистих бджілок.

Вони мали свої оселі – вулики. Коли я підійшла ближче, то мої бджілки вже наполегливо працювали. Аж раптом чую якісь голоси. Обернулася, але навколо – нікого. Уже хотіла йти, та знову – звуки. «Що це?» – вихопилося в мене з вуст. Бачу: летить дві бджілки, і вони (зараз не повірите) розмовляють. Колись, пригадую, бабуся розповідала, що ці трудівниці вміють говорити, проте люди їх не чують. «А я чую!» – сказала чи-то подумала я. Одна з бджіл підлетіла до мене і спокійно промовила:
– Доброго ранку, Олю! Рада бачити тебе сьогодні в нашій великій родині, – сказала вона. І враз з’явилась інша, підтримала бесіду:
– Так, так, Олю, у нашій сім’ї. Із задоволенням запрошуємо тебе до себе. Ми вже давно спостерігаємо за тобою. Зрозуміли, що ти – та дівчинка, яка може нас чути.
– Чому? – здивовано запитала я.
– Бо ти чемна, щодня ходиш до нас і вітаєшся. А головне – допомагаєш своїм батькам.
– Коли твій тато забирає мед, – продовжила інша бджілка, – то обов’язково з ним ми бачимо тебе, Олю. От і вирішили подарувати подорож у нашу країну. Чи погоджуєшся?
– Так, я згодна. А хіба це можливо, якщо в мене немає крилець? Та й на зріст я велика.
– Не хвилюйся, – заспокоїла одна з бджілок. – За мить станеш такою, як і ми.
Раптом мене охопило дивне відчуття: земля ніби втікала з-під ніг, а руки ставали легкими і прозорими, згодом зовсім перетворилися на крильця. Зрозуміла: я – бджілка.
– Бачиш, Олю, ти вже одна з нас. Чи готова мандрувати?
– Так! – вигукнула я. Моєму задоволенню не було меж.
Легким помахом крил я відірвалася від землі, і ми з друзями-бджілками вирушили в незвичайну подорож.
Наближаючись до одного вулика, бджілка промовила:
– Це, Олю, моя домівка. Тут ми працюємо, а ледарям немає місця. Як і серед людей, так і тут є такі, хто тільки використовує чужий труд, а самі не працюють. Вони соромлять нашу родину. Таких не поважають.
– Бджілко, а чому біля квітів так багато твоїх сестричок? – запитала я.
– Квіти – це наші помічники. Вони дарують свій запашний пилок, який потім перетворюється на мед.
– Як цікаво! А далі що? – не стримуючи емоцій, запитала я.
– Після того, як пилок зібраний, несемо його у вулик і розміщуємо на сота.
– Знаю, що означає слово «соти»! – із захопленням сказала я. – Бо неодноразово бачила, як тато, збираючи мед, виймав їх із ваших вуликів.
Побачивши роботу бджілок-трудівниць, оглянувши їхні оселі, я промовила:
– Ох, яка ж у вас кропітка праця. А скажіть: коли ви відпочиваєте?
– Олю, якщо праця приносить задоволення нам і людям, то це – найкращий відпочинок душі. Хіба ти не любиш смачного духмяного меду?
– Звичайно ж, люблю.
– Отже, ми, бджілки, щасливі, бо людина оцінила нашу працю своєю вдячністю.
– Як із вами цікаво, приємно, а головне – затишно, – сказала я.
– Олю, ми раді, що тобі сподобалось у нашій родині. Надіємося на щиру дружбу і...
Що це? Знову – руки як руки, земля під ногами, я – знову я. Раптом чую лагідний голос мами:
– Сонечко, допоможи мені зібрати малинку.
– Добре, матусю, я лечу до тебе, як бджілка!

Ольга ОЛЕНЮК,
учениця 6 класу
(смт Головне, Любомльський р-н)