– Насамперед, будь ласка, скажіть декілька слів про себе.
– Народився в Гайнівці, тож можна сказати, що в Біловезькій пущі. Виховався коло неї, в селі Шостаково, та весь час мав її перед собою. Пуща – це щось цікаве і таємниче. Ми про неї нічого не знали. Всі відали, що вона тут, за плотом, але не більше. Як, зрештою, не вчили нашу мову.
Я постійно цікавився природою, орнітологією. Збирав інформацію, записував її, стежив за пташками, передусім на полі. Щоправда, до пущі було кілька кілометрів, однак не аж так близько, щоб туди їздити у вільний час.
Закінчив технікум, після якого досить важко було подавати документи на факультет біології. Тому подумав, що буде простіше з географією. І так вдалося дістатися на географічний в Університеті Марії Склодовської-Кюрі в Любліні. Там отримав спеціальність, пов’язану з охороною природи, – формування і охорона навколишнього середовища.
Коли заглибився у географію, то зацікавився охороною природи – ангажувався у такі організації, як Ліга охорони природи, Страж охорони природи, Польське товариство туристично-краєзнавче. Заснували туристичний клуб. Я – серед ініціаторів. То була трохи забава, трохи наука. Діяв у науковому гуртку географів – із групою з Білосточчини ми там вели багато тем, пов’язаних із нашим регіоном, – туристичних, культурних. Тоді виникло питання рідної мови, тотожності. Правда, важко сказати, що під час навчання у Любліні я вже мав сформовану національну ідентичність, аби без вагань міг казати: «Я – українець». Відомо, який процес ми перейшли – збиралися разом, говорили нашою мовою та про нашу мову і культуру, співали, виїжджали разом на концерти. Треба було просто переконати себе десь усередині, що то – єдиний правильний шлях, коли йдеться про окреслення своєї приналежності до того, а не іншого народу. Допомагало і те, що у Любліні був український рух, і ми мали багато контактів із людьми з-поза Білосточчини.
– Після закінчення навчання в Любліні ви повернулися на малу батьківщину...
– Після навчання я умисно вернувся. Весь час хотів працювати в тому напрямку, який пов’язаний із моєю освітою. Тому насамперед пішов до Воєводського управління в Білостоці, до Відділення охорони навколишнього середо­вища. Написав там заяву, але, на жаль, мене не взяли на роботу. Не знаю, чому прагнув тоді бути урядовцем. Напевно, хотів працювати у сфері, пов’язаній із охороною природи.
Так склалося, що потрапив до осередку наукових досліджень у закладі природничих основ розвитку регіону в Білостоці. Там можна було зайнятися трохи наукою, трохи експертизами, які ми робили як наукова установа для потреб Воєводського управління. Однак після реорганізації цей осередок розпався. Я один із перших у воєводстві отримав ґрант із Комітету наукових досліджень Міністерства науки і завдяки цьому міг далі працювати у цьому напрямку.
Від 1992 року працював у політехнічному інституті в Білостоці на факультеті інженерії та охорони середовища. Займався близькими мені справами, між іншими – геоморфологією.
У політехнічному інституті працював кілька років. Після чергового проекту, який був більш пов’язаний із природою, заснував разом з іншими організацію, яких дуже мало в нашому воєводстві – Товариство «Cпадщина Підляшшя». Це було в 2004-му. Відтоді почав проводити різноманітні проекти, у тому числі – пов’язані з нашою мовою, пам’ятками старовини, архітектурою.
На якомусь етапі вирішив: замість теорії буду займатися практикою. У 2006 році почав організовувати структури Локальної групи діяння Біловезька пуща (Lokalna Grupa Dziaіania Puszcza Biaіowieska). То така програма, яка реалізовується у країнах, що є членами Євросоюзу.
До того часу я знав цю територію більше з природничого, географічного боку – робив багато експертиз, опрацювань, був співкоординатором геологічної карти для регіону Біловезької пущі на потреби Державного геологічного інституту. Як почав працювати в ЛГД, більш займався громадськими, економічними справами, пов’язаними із розвитком туризму.
– Одночасно продовжували наукову діяльність?
– Так, у 2009 році захистив кандидатську роботу «Природничі та громадсько-господарчі обумовлення змін користування терену Городоцько-Михайловської котловини» в Інституті географії та просторового загосподарювання імені Лєщицького в Польській академії наук у Варшаві.
– Чому вирішили взяти участь у конкурсі на посаду директора Біловезького національного парку?
– У липні минулого року мені виповнилося 50 – і я хотів щось змінити у своєму житті. Подумав: може, вдасться таке, чого до цієї пори не робив. Вирішив стати більш асертивним, зайнятися іншими справами, піти в іншому напрямку, використавши багаж 50 років життя… З’явилася дещо неочікувана нагода – якраз оголосили конкурс на посаду директора Біловезького національного парку. Зізнаюся: сам не був упевнений, але в останній момент здав документи та взяв участь у конкурсі. І так сталося, що мене вибрали.
– Розкажіть про конкурс.
– У таких змаганнях нема багато кандидатів, але в цьому випадку були чотири особи. То – немало, тому треба було трохи суперничати. Я не сподівався, що отримаю перемогу, однак хотілося переконатися, чи фактично то є справа знань, кваліфікацій, досвіду, чи більше все-таки політики.
Треба сказати: конкурс не був простий. Насамперед слід було мати відповідні документи, тобто всі формальні, правні підстави. Між іншими необхідний досвід у керуванні установою або мінімум три роки праці на керівній посаді. Якраз тут допомогло мені ЛГД: це дало підстави претендувати на посаду директора. Слід було також мати публікації, опрацювання, статті, пов’язані з охороною природи. З цим не було проблем, тому на формальному етапі отримав максимальну кількість балів – і це відкрило мені шлях до наступного туру.
Потім була верифікація. Спочатку ми писали тест. Відповідали на 60 запитань – дуже спеціалістичних і широких, не лише з охорони природи, а й із постанови про охорону природи. Наприклад, варто було знати конкретні правила функціонування парку, розуміти питання, пов’язані з трудовим правом, соціальним замовленням, статистикою.
Вдалося пройти цей етап. Не знаю, скільки отримав балів (конкретно нам не сказали), але перейшли всі четверо.
Потім була презентація концепції управління парком. Півтори години нас опитували. Треба було не лише представити концепцію та її обґрунтувати, але й відповісти на багато запитань, безпосередньо не пов’язаних із презентацією, але чітко пов’язаних із парком. Це теж нелегко, оскільки я ніколи в парку не працював.
Хочу відзначити, що були досить цікаві запитання, однак я зовсім не переживав. Просто сказав собі, що не мушу перемогти. Вийде – то вийде, ні – то ні. Адже це не поразка, а хороший життєвий досвід. Були запитання, пов’язані з працею із людьми, управлінням великим колективом, бо парк – то понад сто зайнятих осіб. Кожен – інший, маємо багато спеціалістів із конкретної ділянки. Тут треба так управляти людьми, щоб праця була найбільш ефективною.
Комісія, в складі якої були представники Міністерства довколишнього середовища, Державної ради охорони природи, поставила мені три запитання. От, наприклад, що зробити в кризовій ситуації: маємо зустріч із міністром, є цілий зал людей, сидить, скажімо, сто осіб, а тут міністр запізнюється на півгодини і треба тим людям щось запропонувати. Що в такій ситуації робить директор? Я просто мусив підтримати розмову. Тут треба було встати і говорити 30 хвилин так, начебто бачив перед собою тих сто людей. Такі речі оцінювали. То мене дуже здивувало. Однак це важливо – уміти реагувати у таких ситуаціях. Потім комісія вирішувала, кого рекомендує міністрові. Максимально могло бути дві особи, а обов’язок міністра – призначити людину на посаду директора.
Після презентації і розмов із комісією відбулася зустріч та щонайменше годинна розмова з віце-міністром довколишнього середовища, головним консерватором природи Янушем Залевським з приводу того, як бачу розвиток парку та спосіб управління ним. Я поставився до неї як до розмови зі звичайною людиною, а не з урядовцем, котрий має мене оцінити. З другою особою міністр також провів таку бесіду. Через певний час зателефонував безпосередньо із пропозицією зайняти посаду директора Біловезького національного парку.
– Як колектив поставився до нового керівника?
– Був приємно здивований, як мене прийняли люди. Гроно директорів виявили симпатію, обіцяючи допомагати.
– Окресліть вашу концепцію розвитку Біловезького національного парку.
– Пріоритет – вийти з парку назовні, тобто зробити його більш відкритим для локальних громад та різного роду організацій, не лише екологічних. Йдеться про те, щоб парк був партнером у різних проектах, заходах, які будуть реалізовані не тільки в його межах. Те, що відбувається в парку сьогодні, функціонує досить добре, а система, яку напрацювали в планах охорони пущі і всіх екосистем, що тут є, – діє. Тут немає проблем, тож треба лише пильнувати. Найважливіше, аби Біловезький національний парк люди почали сприймати як щось без бар’єрів, що допоможе в розвитку, буде гордістю, чим можна похвалитися. Це ж єдине в Європі таке природниче надбання.
Попри те, що він досить відомий, все-таки не вдається залучити ні достатньо туристів, ні інвесторів. Аби були туристи, треба конкретні інвестиційні дії: необхідно підготувати конкретні туристичні продукти, які їх притягнуть і затримають. То вимагає великих фінансових затрат. Сьогодні з пущі в такій формі, в якій вона є, люди не виживуть, не розвиватимуться. Тут уже є обмежене вирубування дерев, немає шансів, щоб розвиток ішов у тому тартачному напрямку, який використовує багато сировини. Забудьмо про те, це – нереальне, тому мусимо шукати нових напрямків.

Друга, дуже важлива справа, це локальні продукти з пущі, які зовсім не відомі. Ми їх маємо, вони десь функціонують, але весь час приховані, бо немає реклами. То все вимагає багато роботи. Наприклад, популяризація наших кулінарних виробів. У нас є здорові продукти, частина наших теренів – родючі землі. Потреби – превеликі, але ніхто у це не інвестує. Ми не продаємо нормальної сировини, не маємо розрекламованих продуктів – із вивіскою, логотипом. А це мало б успіх! Можна було б їх також продавати на місці. Наприклад, наші ресторани беруть закордонний товар, що набагато дорожче і не завжди ліпше. Треба продукувати своє.
Будемо мати експертів, які допоможуть писати заявки на ґранти, покажуть, де є гроші, в якому напрямку йти. Треба сказати, що парк був і є серйозним працедавцем. Тут – понад сто осіб. Жодна інша установа чи фірма, крім «Пронару», не має стільки працівників.
Думаю, важливо також, щоб працівники парку вийшли до людей, котрі поза ним. Нехай на парку безпосередньо заробляють інші. Наприклад, екскурсоводи. Наразі тут є свої гіди, які показують музей. Я хочу це дещо змінити: щоб люди, які не мають роботи, наприклад, із Біловежі чи Гайнівки, могли бути екскурсоводами. А ми займемося іншими важливими справами, які будуть мати на меті розвиток парку. Думаю, що це – правильний напрямок. Однак чи вийде, залежить від багатьох факторів. Перший – обмежені кошти. Другий – громадське ставлення. Але сподіваюся, що все буде добре.
– Це великий виклик та відповідальна праця. Чи буде ще місце і час у вашій діяльності для справ «українського характеру»?
– Якщо хтось почуває себе українцем, то певні справи робить, можна сказати, мимохіть. Я не думаю, що від чогось відрікатимуся. Радше навпаки. Вірю, що буде нагода нав’язати ширшу співпрацю з парками в Україні, які займаються охороною зубра, мають схожу площу, подібні проблеми. Знаю, що такі питання постають на Волині та в інших регіонах України. Можна також розвивати співпрацю українських регіонів із Біловезькою пущею. То такі зовнішні зв’язки. Окрім того, це добра нагода, щоб пов’язати охорону довколишнього середовища з іншими питаннями, оскільки парк – не тільки природа, а й багато справ, пов’язаних з історією пущі, її колонізацією. Тут треба показувати, як це фактично виглядало. Напевно, крім музею чи природничої експозиції, треба, щоб з’явилися об’єкти, в яких буде показано, як пущу експлуатували, використовували, як розвивалося ремесло та як воно функціонує сьогодні. Напевно, можна буде говорити про мову – українські і білоруські говірки регіону Біловезької пущі, про те, звідки взялися люди, які там живуть. Намагатимемося ввести більш культурні ініціативи, пов’язані з нашими традиціями. Будемо відображати і зміцнювати об’єктивну дійсність, показувати її в такому масштабі та пропорції, в якій вона тут дійсно є. Хочемо, аби не було так, що під час заходів у парку рекламували тільки одну культуру. Необхідно також звернути увагу на українські традиції. Думаю, буде не одна нагода, аби виступив український ансамбль чи відбулися лекції, доповіді.
Екскурсоводи повинні розповідати не тільки про природу, а й торкатися різних питань, пов’язаних із мовою, віросповіданням – усього, що стосується не лише самої пущі, а й того, що довкола неї.
– Дякую за розмову.

Спеціально для «ЛВ»
Людмила ЛАБОВИЧ – кореспондент
«Над Бугом і Нарвою» із Польщі

важливо
Питання зубра
Лісівники порушують те­му збереження зубра на Во­лині ще з 2000 року.
– Ми намагалися працювати у питанні відтворення популяції, змішання крові зубрів для унеможливлення їхньої деградації, але самотужки зрушити це з мертвої точки неможливо, – зауважує начальник Волинського ОУЛМГ Богдан Колісник. – До того ж, ще у 60-х науковці стверджували і солідарні з цим до сьогодні, що для Волині зубр не був характерною твариною, а його завезення – невиправдане і передчасне. Але зубри в області є (сьогодні в ареалі площею майже 5 тис. га мешкає близько 20 зубрів), тому треба вирішити питання їхнього збереження і наявності достатньої кормової бази. Перш за все, полів, де б тварина могла почуватися вільно та комфортно.
Нещодавно голова постійної депутатської комісії Волинської обласної ради з питань екології, раціонального використання природних ресурсів Богдан Колісник запропонував підготувати звернення до відповідного Міністерства про виділення коштів із Держбюджету на збереження популяції зубрів на Волині.
Богдан Іванович зауважив, що у регіональній програмі «Екологія 2011-2015 та прогноз до 2020 року» кошти виділяються на створення пасовищ, прибирання сміття і таке інше, а от тема збереження зубрів знову залишається поза увагою тих, хто мав би ним опікуватися.
– Це проблемно не лише для Волині, а й України загалом, – каже виконуючий обов’язки начальника управління екології та охорони навколишнього сере­довища у Волинській області Олександр Романюк. – Зубр – червонокнижна тварина, відтак вивченням його збереження мають займатися на державному рівні. До справи повинні долучитися науковці, екологічні та ветеринарні служби.
Олександр Вікторович розповів, що попередньо вже направляли звернення до Міністерства екології та природних ресурсів, однак звідти надійшла відмова без зазначених причин.
Врешті вирішили, що державне уп­равління охорони навколишнього природного середовища області повторно підготує текст звернення на сесію обласної ради, щоб до Міністерства звернутися вже від представницького органу Волині.
Іван СКРИПКА