Сьогодні ми розмовляємо з непересічною особистістю, людиною, яку поважають та люблять далеко за межами України, художніми творами якого захоплюються, а мужності та життєвій силі дивуються. Про сьогодення, війну, зраду і відданість, вміння жити та правильно оцінювати реальність говоримо із видатним поетом, прозаїком, філософом Василем Слапчуком.

– Пане Василю, у вас багато віршів на тему війни. Це й не дивно, адже ви пройшли її горнило, вона залишила по собі й досі не загоєні рани. Чи кладуться на папір слова… про сьогоднішню вже війну?
– Минулого року у видавництві «Ярославів Вал» вийшов мій роман «Книга забуття». Він присвячений темі війни. Не лише афганській, а війні як явищу. Суто художні розділи чергуються із розділами-дослідженнями, в яких я звертаюся до авторитету письменників різних часів, котрі пройшли війну і писали про неї, шукаю відповіді у розмірковуваннях філософів... Можна сказати, що це – роман-осмислення на художньому та публіцистичному рівнях. Нинішня війна у мілітаристському плані не надто відрізняється від тієї, на якій мені довелося побувати. Врахувавши специфіку нинішніх воєнних дій, напевно, міг би змоделювати певну художню реальність, яка б більш-менш відповідала дійсності. Маю на увазі прозу. Стосовно віршів, то це взагалі, даруйте, справа техніки. Вірші про війну беруться писати всі, кому не лінь. Не відчуваю за собою морального права лізти у чужі, дуже часто трагічні життєві перипетії з власними мистецькими візіями. Це стервятницька психологія – паразитувати на темі, що не просто актуальна для суспільства (ще важливіша – для багатьох конкретних людей), а смертельно болюча. Я сказав «чужі», бо мало співпереживати, треба бути співучасником. На жаль, не маю змоги стати поряд із цими людьми. Якби знайшов спосіб розділити проблеми учасників АТО та їхніх близьких не так, аби я сам для себе відчув причетність до подій, а так, щоб бодай комусь – одному-двом – хоч трішки полегшало, тоді б не вагався. Коли на це не здатний – для чого множити словоблудство? Цілком погоджуюся зі словами Роксани Харчук: якщо сьогодні письменник (ідеться про чоловіків) на ділі не чинить те, що належить чинити чоловікові, то йому краще помовчати. Виправданою може бути публіцистика. Необхідно привертати увагу суспільства до численних проблем, що безперестанку виникають і множаться, але не усуваються упродовж ведення бойових дій, для того, аби спонукати громаду до адекватної реакції. Але щоб вести мову про це, у мене наразі занадто мало інформації із перших рук, чи то пак – із уст. А переспівувати те, чим забитий Інтернет, немає сенсу.
– Що порадите тим хлопцям, котрим вдалося повернутися із АТО, але які не можуть адаптуватися до сьогодення через психічні та тілесні травми, руйнування цінностей? Що порадите тим, яким тільки-но прийшла повістка?
– З мене поганий порадник. З одного боку – порада нічого не вартує, з іншого – користі від неї рівно стільки ж. Кожен виживає самотужки. І добре, коли сприяють обставини, рідні, друзі... А може бути все навпаки. І це також шлях, який треба пройти. За Євангеліє, людині ніколи не посилаються випробовування більші, ніж вона спроможна витримати. Однак у житті дуже легко зневіритися. Не тільки в людях, а й у собі. Безперечно, треба бути сильним, проте не потрібно боятися видатися слабким. Не треба соромитися просити допомоги. Якщо вам зле, звертайтеся до першого стрічного. Коли я не справляюся із проблемою самотужки, кличу на поміч. При цьому не забуваю, що мені ніхто нічого не повинен. У кожного є право на відмову. Не думаю, що хтось потребує моїх втішань. Правда така: якщо ви повернулися з війни, то це ще не означає, що найстрашніше і найгірше зосталося позаду. Я кажу це, зважаючи на власний досвід. Проте все може бути й інакше... Багато залежить від суспільства і держави. Як би не було погано, важливо, аби ви не почувалися жертвою. Кожен, хто побував у боях, мусив пережити момент, коли доводиться перебороти себе. Гадаю, це і є те відчуття, з яким треба жити далі.
Тим, кому тільки належить відправитися на війну, варто розуміти, що це – місце, де ви мусите когось убити і де можуть убити вас. Ви повинні бути до цього готовими. Війна – не гра в «стрілялки», де у вас кілька життів. Інстинкт самозбереження вступає в конфлікт із почуттям обов’язку (якщо воно є). У когось домінує одне, у когось – інше. Ви самі мусите вирішити, чи ваша це війна. Треба думати: якщо вирішите дезертирувати, то знайдеться хтось, хто воюватиме замість і за вас. Хоча це зовсім не схоже на те, коли якісь (знані і не знані) люди тратять замість нас хтозна на що наші (украдені в нас) гроші.
– Кажуть, на Сході різні настрої. Одні чекають українських вояків і покладають на них свої сподівання на щасливе майбутнє, інші – кожні негаразди та промахи списують на їхню наявність на тій території. У таких умовах не так просто воювати. Чи не так? Ви пройшли Афганістан. Тоді розуміли, за що воюєте? Вас сприймали як захисників?
– Гадаю, нам треба зважати і посилатися не на настрої, що панують на Сході, а на закон, який гарантує непорушність кордонів. Тільки ж якби закон в Україні порушився лише стосовно цього пункту, то війна завершилася б, так і не розпочавшись. Проблема в тому, що закони у нас переступаються повсюдно. Наприклад, корупція так само люба патріотам України, як і представникам п’ятої колони. Ніхто не може заборонити жителям Сходу вибратися на проживання до Росії, але вони не можуть перебратися туди разом із частиною території України. Хоча прецедент є – жителі Криму саме так і опинилися в Росії. Та якими б не були мотивації мешканців Донбасу і Луганщини, солдат АТО повинен знати, що він протистоїть загарбницькому проекту сусідньої держави. Боєць повинен бути переконаний у правоті своєї місії. Очевидно, ця переконаність є не в усіх учасників АТО.
В Афганістані я не бачив приязні з боку місцевого населення, але мене це не бентежило. Якщо я тут – значить так потрібно. Просто робиш те, що належить. Тепер зовсім інші часи. Вразливість української армії – у відсутності ідеології та слабкій дисципліні. Але найбільшої шкоди завдає деморалізація, спричинена непрофесійними, а подекуди і зрадницькими діями генералітету. Я не був наївним, радше дурним якраз настільки, щоб, почуваючись окупантом, не ставити під сумнів накази Батьківщини і командирів. Можливо, нинішня генерація просто розумніша і не хоче сприймати на віру всього, що їм «втирає» начальство? Я б не розсилав зараз повістки двадцятилітнім. Це моє покоління мало би «зачищати хвости».
– Ваша думка щодо ситуації в державі?
– Колись на запитання журналіста, що сьогодні є найгіршим у Церкві, мати Тереза відповіла: «Я. І ти». Ми мусимо бути самокритичними. Якщо прагнемо змін, то повинні розпочинати їх із себе. Звичайно, це не означає, що ми безперестанку маємо перераховувати на українську армію по п’ять гривень. На мій погляд, держава (чиновники, які її уособлюють) у цьому випадку просто спекулює на патріотичних почуттях своїх громадян. Якщо у держави нема коштів вести війну, якщо вона не має чим оплачувати повноцінну реабілітацію пораненим, нехай бере кредити. Інакше виникає запитання: для чого захищати державу, яка не здатна захистити громадян, котрі втратили здоров’я, боронячи її? Навіщо нам така держава? Величезна кількість розрахункових рахунків. Не можна зоставатися байдужим. Але ж навіть якщо перераховувати на кожен із них хоча б по тих же п’ять гривень, не вистачить ніякої зарплати, не кажучи вже про пенсію. Ділки від влади безсоромно маніпулюють нашою свідомістю, як тепер кажуть, «тупо розводять нас на гроші». Недавно чув розповідь незнайомої жінки. Її племінника забрали до війська й відправили у зону АТО. Тепер вони всією сім’єю утримують його: купили шолом, бронежилет, надсилають харчі... Ті інтенданти, що займаються забезпеченням військ, заслуговують смертної кари. Це не бездіяльність, це співпраця з ворогом. Через них загинула велика кількість бійців, вони підривають бойовий дух наших солдатів і сіють зневіру в суспільстві стосовно держави. Якщо не відбудеться якихось кардинальних змін, на нас (себто на них) чекає черговий Майдан.
– Як вважаєте: можна було втримати Крим у складі України?
– Якби Крим не здали без бою, ми мали би зараз або повномасштабні бойові дії з Росією, або щось на зразок того, що відбувається на Сході. Тільки з тією відмінністю, що в Криму мали би серйозну підтримку татарського населення, відтак і ситуація була б більш виграшною. Є пояснення, що Путін скористався періодом безвладдя. Але й події на Сході розпочалися за того ж періоду. Навіть у мирний час, коли солдат у військовій частині стоїть на охороні якогось об’єкта, йому видаються бойові патрони. Він має право стріляти, якщо будь-хто проникає на територію. Все це розписано у військовому статуті. Якби я навіть застрілив командира своєї військової частини, якому б заманулося перевірити, чи справно чатові «службу несуть», мене виправдали б. У мене нема відповіді, чому українська армія не воювала за Крим! Зрозуміло, не було наказу. Точніше, наказ був, але він забороняв відкривати вогонь. За це хтось мусить відповісти. Маю на увазі високі чини. Треба бути боягузом або зрадником, щоб так поводитися. Але, як бачимо, ніхто до цих питань і не думає повертатися – так, ніби події розгорталися єдино правильним шляхом. Ніхто навіть винним не почувається! Ніби ця історія не мала жодних альтернатив. А, може, чиновники просто продали Крим, як колись росіяни Аляску американцям, поділили бариш між собою, а для нас вигадали «відмазку» про період безвладдя, неготовність армії?.. Як бачите, у мене нема відповідей – лише запитання.
– Із якою природною стихією ви асоціюєте образ нинішньої України?
– Мабуть, це вода. Довгий час ця вода була стояча і каламутна. Такий собі запущений, порослий ряскою колгоспний ставок, який уже перетворювався в болото. І тхнуло від нього, як від болота. І враз забили джерела, потекли струмки. Тепер це – ріка. Ще недостатньо прозора й стрімка, але доволі потужна. Я сподіваюся, що це не тимчасова повінь, котра зносить усе на своєму шляху, а потім спадає. Цій ріці ще належить прокласти для себе русло, але так, щоб і не вийти з берегів, і не пересохнути до мілководдя.
– Свого часу, після Помаранчевої революції, яку сприйняли, як і всі українці, досить піднесено та з великими надіями, ви написали книгу поезії під назвою «Так!..» Згодом висловлювалися, що цей період був найтяжчим у вашому житті – найбільша ілюзія. Сьогодні, дивлячись у минуле, що відчуваєте? І що відчуваєте, оцінюючи сьогоднішні події?
– Відчуваю моральне задоволення. Справи президента Ющенка, на превеликий жаль, не відповідали його виборчим обіцянкам. Чимала частина суспільства пережила його відступництво як особисту драму. Хтось у цьому зізнавався, хтось приховував, хтось намагався вірити йому до останку. Однак це був провал. Обдурений народ знову впав у якийсь летаргійний стан. Здавалося, це триватиме довгі роки. Проте помилилися всі, хто так вважав. Очевидно, це був головний прорахунок влади, очолюваної Януковичем. Люд враз повстав, цього разу ще більш затятіше. Регіонали не врахували зовсім дрібної деталі – почуття людської гідності. Либонь, через те, що ця риса їм особисто не притаманна. Виявилося, у суспільстві є більше здорових сил, ніж можна було підозрювати. Головне – підросло молоде покоління – юнаки та дівчата, які в часи Помаранчевої революції були тинейджерами. Я був на Майдані, спілкувався з ними. Вони вже зараз багато у чому перевершують нас – покоління своїх батьків. Їм можна закинути нестачу життєвого досвіду, але й наш досвід загалом деструктивний, а тому гріш йому ціна. Зате у них нема нашої зашореності. Вони виросли й сформувалися в незалежній Україні. Якою б недосконалою не була наша держава, все-таки цей світ зовсім інший, ніж той, з якого вийшли ми. Ми, власне, і є носіями цієї недосконалості – держави, суспільства... Я навіть відчув якусь вину перед ними. Мені здалося, що вже сьогодні вони могли би піти значно далі, якби ми не блокували їх своїми настановами, не заступали їм дороги... Там, на Майдані, я порівнював поведінку молоді і поведінку людей, які були приблизно мого віку. Ці діти вже у чомусь (що лежить в основі особистості) переросли нас. Хіба цього замало для відчуття морального задоволення?
– Чи можна порівняти ці дві революції? Одну – яка фактично була романтичною, і іншу – яка потягнула за собою велику кількість кривавих і доленосних подій?
– Китайська мудрість говорить: порівнюючи коня з конем, можна заперечувати, що це кінь, але краще заперечувати, що це кінь, порівнюючи коня не з конем. Під час Помаранчевої революції я виступав ЗА Ющенка. Під час Євромайдану – ПРОТИ Януковича. Перша виявилася романтичною за результатом. Але й вона могла стати кривавою. Уявіть, що Кучма наказав розігнати бунтівників і оголосив, що залишається на черговий термін. До його честі, він цього не зробив, а спокусу таку йому, либонь, підкидали. Євромайдан також розпочинався романтично – студентськими співанками і танцями. І першого разу люди домоглися свого – обрання Ющенка, і другого – повалення Януковича. Але в обох випадках це – лише програма мінімум. Поки що ми змінили одну команду влади на іншу. Найближчим часом з’ясується, чи вдалося (або ж вдасться, оскільки ніхто із революціонерів для себе ще цього питання не закрив, і процес триває) змінити форму і суть правління.
– Зараз відбувається багато змін. Боротьба триває на всіх фронтах. Від політичного – до дійсного із пораненими, вбитими. Із домовинами – не цинковими, як тоді – у далекому радянському минулому, але такими ж смертоносними. Як бути сьогодні? Аби не втратити у вирі подій самого себе, не втратити віри в державу, не втратити віри у майбутнє…
– Сьогодні перед кожним відкрите величезне поле для діяльності. Людина з активною позицією ніколи не загубиться. Важливо розібратися у змісті довколишніх подій і правильності власних рішень. Ти визначаєш ділянку своєї діяльності і робиш те, що тобі належить. А головна справа українця нині – побороти варварство, найперше – у собі. Варварство, як його визначає відомий польський кінорежисер Кшиштоф Зануссі, – це «неспроможність вийти за межі власного інтересу, неспроможність осягнути, що таке безкорисливість у безпосередньому, узвичаєному розумінні цього поняття». Варварством Зануссі також вважає нездатність людини до подолання хаосу або ж відсутність спрямованих на це зусиль. Майбутнє твориться зараз і тобою. Займаєшся лише собою, але користь від цього повинні мати інші. От і весь рецепт! Якщо ти такий не один, то не зневіришся. Мені здається, одна із головних бід України в тому, що суспільство не виробило національної еліти, яка була би численною і впливовою. Проблема особливо увиразнюється, коли мова заходить про політичну еліту. Ще раз звернуся до авторитету Кшиштофа Зануссі: «До еліти я відношу всіх тих, хто відчуває якусь відповідальність за решту людей, тих, кому не байдужа доля країни, навіть якщо це їх самих не стосується, – словом, усіх тих, які хочуть і вміють виходити за межі власних інтересів». Отже, еліта – це аж ніяк не ті писки політиків, які ми щодня споглядаємо з екранів телевізорів, а – активісти Майдану, добровольці у зоні АТО, волонтери, котрі взяли на себе роботу, з якою не справляються державні структури... Напевно, імена більшості сучасних героїв кануть у небуття, однак зостануться їхні діяння, які ми привласнимо, як щось нам належне. Якщо вірити історії, саме так і трапляється.
– Що вважаєте у людині найціннішим? І як ставитеся до людей, які досить часто змінюють свої погляди, політичні парті, друзів, врешті-решт?
– Надійність, відданість, вірність. Надійність у бою. Відданість справі, обов’язку. Подружня вірність... Ціную риси, які є базовими для формування цілісної особистості. Стосовно непостійності... І світ, і людина – плинні. Перебіжчики і їхні мотиви бувають різними. Властивості хамелеона дозволяють йому вижити. У людині також закладений інстинкт виживання, а отже – і пристосуванства. Це, безперечно, тваринне. Людину ж, головним чином, визначає мораль. Іноді мораль може вступати у конфлікт з інстинктом самозбереження. Комусь дорожче життя, а комусь – честь, а дехто взагалі безпринципний. Якщо у відступництві присутній елемент зради – це одна ситуація, якщо елемент прозріння – інша. Хоча, либонь, фарисеї розцінювали прозріння Савла саме як зраду. Очевидно, мірою тут може бути рівень щирості. Адже навіть фарисеям не спало би на думку дорікати апостолові Павлу у пристосуванстві. Утім, напевно, бувають і щирі негідники. Коли говорити про послідовність життєвої позиції, то навряд чи вона визначається статичністю. Іноді саме послідовність примушує змінювати погляди. Наприклад, учасники Помаранчевої революції, котрі привели до влади Ющенка, як тільки стало очевидним, що він не збирається дотримуватися обіцянок («бандити повинні сидіти у тюрмах»), мали би знову виходити на Майдан і вже вимагати його відставки. Саме така позиція і була би послідовною. Зрештою, це лише необов’язкові розмірковування. На ділі не треба бути експертом, щоб відрізнити людину, яка шукає користі, від тієї, котра прагне істини.
– Які куточки України є для вас пам’ятними?
– Коли кажу, що пам’ятаю якусь людину, то це мусить означати: ми з нею роз’єднані відстанню або часом – чи тим і іншим. З іншого боку, навіть для того, щоб ідентифікувати дружину, з котрою мешкаєш в одній квартирі, потрібно, аби вона закарбувалася у пам’яті. У випадку амнезії її можна сплутати з якоюсь іншою пані. І все ж – я не кажу, що пам’ятаю свою дружину, якщо вона сидить поряд зі мною. Вона для мене просто є. Те ж саме – і з географією/топографією. Чи це старожитній Львів, чи Запоріжжя, де я мешкав, чи Крим, до якого часто навідувався (і котрий ми втратили), чи той же нещасний, поруйнований Слов’янськ, де мені також доводилося бувати, – всі вони є не об’єктами моєї пам’яті, а – буття. Ці місця для мене існують, наче в теперішньому часі. Вони завжди зі мною.
– У багатьох назвах ваших творів присутні елементи природи. «Сліпий дощ», «Дикі квіти», «Осінь за щокою», «Жінка зі снігу», «Клітка для неба»... Який підтекст ви вкладаєте у ці назви?
– Невдячна це справа – розшифровувати метафори. Зазвичай хочеться придумати таку назву, яка могла би бути ключем до твору. Але такі назви навряд чи варто вважати вдалими. У моєму розумінні назва радше подібна до замкової щілини, через яку можна підглянути щось, що здатне загубитися, коли для зору відкриється уся повнота твору. Образи природи надзвичайно місткі та багатозначні, тим і привабливі для мене. Скажімо, образи лісу або поля мені ближчі, ніж образ міста. Так само, як культура ближча, ніж цивілізація. Попри це, я живу у місті і користуюся усіма доступними зручностями цивілізації. Викликано це не внутрішніми суперечностями, а звичайною житейською логікою.
– Ви любите алегорії. Отож, хочу пофілософствувати. Бо саме це, напевно, й дає можливість розгадати у прихованому потрібне лише тобі. Звертаючись до вашого роману «Сліпий дощ», де кожен може побачити щось своє, дозволю собі запитати: «Коли ж завершиться зловіщий період і розпочнеться сакральна всеочищаюча злива?»
– У сучасному світі швидше можна дочекатися, що жаби падатимуть на голову, аніж розвернуться небеса для сакральної зливи. Гадаю, ніякої всеочищаючої зливи не буде. Не можна жити в моральному бруді й розводити паразитів, а відповідальність за це покладати на Отця Небесного. Уся метафізика чистоти зводиться до банальної гігієни. А її бажано дотримуватися щоденно. Не треба перетворювати храм Господній на печеру розбійників – от і весь екзистенціалізм. Усе вже сказано. І що тіло людське – храм духу. І що чашу треба перш очистити зсередини, тоді вона очиститься і ззовні. Варто пам’ятати Ноя, за якого злива перетворилася у всесвітній потоп. І Авраама, за часів якого на Содом та Гоморру Бог дощем пролив сірку та вогонь. Все це відбувалося заради очищення. Бог готовий був помилувати ці міста заради десяти праведників, але їх не знайшлося, а одного Лота виявилося замало. Щастя України в тому, що число її праведників не опускається нижче критичної межі. Звичайно, ніхто не відмінив дива. А це дає підстави сподіватися і на сакральну зливу, і на манну небесну. Але розумніше – вставати рано, чистити зуби, вмиватися і братися до роботи. Ніщо так не очищає людину, як брудна робота. Вибачте за таку неромантичну відповідь.

Оксана ЧУРИЛО

довідка
Василь Слапчук
Український поет, прозаїк, літературний критик. Лауреат Національної пре­мії України ім. Тараса Шевченка (2004 р.), заслужений діяч мистецтв України (2001 р.).
Народився 23 грудня 1961 р. у с. Новий Зборишів Горохівського р-ну на Волині.
Після закінчення Лобачівської середньої школи здобував професію шліфувальника у Луцькому технічному училищі №1, після якого працював на автозаводі «Комунар» у м. Запоріжжя.
Військовий обов’язок відбував в Афганістані. Служив у 3-му батальйоні 66-ї ОМСБ, що у м. Джелалабаді. 12 лютого 1981 р. під час бою БМП (бойова машина піхоти) підбили з гранатомета – заклинило башту. Василеві Слапчуку вдалося усунути пошкодження і продовжити бій. 4 червня 1981 р. отримав контузію (БМП підірвалася на міні). Від госпіталізації відмовився, зоставшись на бойовій позиції. 18 червня 1981 р. під час штурму бази моджахедів в ущелині Тора-Бора був тяжко поранений. Лікувався у шпиталях м. Ташкента та м. Львова.
У 1993 р. закінчив факультет української філології Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки. Кандидат філологічних наук 2011 р.
Літературну діяльність розпочав на початку 90-х рр. Перша поетична збірка «Як довго ця війна тривала» виходить у 1991 р. і разом із повістю «Прокляття» (1991 р.) та книжкою віршів «Німа зозуля» (1994 р.) утворює об’єднане афганською тематикою трикнижжя. У його архіві – книги поезії, прози для дітей та дорослих, книги критики, есеїв.
Володар неймовірної кількості нагород і відзнак.