Ми вже доста пошастали засніженим полем. Трохи постріляли. Але зайчика ніхто не мав. Не підпускали близько: сніг хрустів, і вони підривалися здалека, академіки! Пощастило лише одному з нас – Миколі. Йому зайчик майже з-під ніг. А Микола – стрілець! Р-раз – і першим поклав.
Підійшов. Підняв – крові ніде. Лише на голові, поміж вухами, смужка від зчомхнутої картечиною-дробиною шерсті. Микола зняв наплічника, розстебнув, зайчика туди, затягнув шнура, зав’язав – і на спину.
Але носити довго не довелося, бо якраз підоспів час посидіти: скирта соломи була поодаль. Підійшли. Рушниці розрядили (законно!). Насмикали соломи, всілися. Виклали з наплічників провіант, як на широкий стіл. Зняв наплічника й Микола. Спершу дістав те, що може розлитися. Почав діставати інше. Але трофей вадив. Тоді він наплічника на денце, перевернув – і все, що там було, випало на «стіл». Разом із зайчиком. Був то сіро-рудий із чорними пасмугами красень. Великий і міцний.
– Ну й зайчисько!
– Кілограмів на десять – не менше!
– Ти його просто в голову?
– А я, – Микола гордовито, – інакше і не стріляю. Я або в голову, або в самісіньке серце. Щоби одразу наповал!
То було, м’яко кажучи, далеко від правди. Але ніхто не перечив, бо об’ємиста посудина (тричетвертна!) з цілющою рідиною на «столі» була його.
Розлили. Перехилили.
– Е-ех, – хтось переоцінююче: – І міцна ж!
– Міцна-а… – посміхнувся Микола, радий похвалі. – У мене завжди така!
Те захоплююче «Е-ех!» долетіло й до Миколиного мертвого зайчиська. І він раптово на ноги – і по «столу», не знаючи, що то за оточення і де він. Порозметав, порозкидав, посудину з цінною рідиною перевернув, тоді Миколі на голову, з Миколиної голови – на плече іншому, з плеча – на спину дядькові Ількові. В нашому мисливському гурті паніка: такого ще не було! Повідхилялися, понахилялися. Очі позатуляли – видряпає заяча бестія! А він потоптався по головах, спинах, тоді – плиг на сніг і широкими стрибками попід скиртою дременув геть.
Хтось із нас першим опам’ятався (не я) і теж на ноги та до рушниць. А рушниці розряджені… А патронташі з другого боку «стола». За втікачем кинувся песик дядька Ілька. Але ноги у нього були коротші, аніж у зайчиська, то й інтервал між ним і тим, хто чухрав геть, збільшувався (песик дядька Ілька вмів лише з качками, а тут потрібний був гончий!). Він утямив те (був найкмітливішим!), то й «махнув рукою» на зайця і повернувся.
Я помітив: очі в усіх не за воскреслим побігли – лишилися на перевернутій і порожній зараз посудині… Лише Микола не опускав очей із того зайчиська, що вже сягав переліска…
А хтось приховано кпинно:
– А казав: «на-по-вал»…
– А щез би він!..
І коли зайчисько вбіг у перелісок і дійсно щез із виду, він тоді сумні очі перевів на свою тричетвертну (уже порожню) і випиту чарку в руці (чарки він не випускав).
За чим найбільше шкодував: зайчиськом, а чи… – не знаю.
Степан КУРИЛО-ШВАНС
(Із книги «Село Доросині і його люди»)
|
