Головне меню
Рубрики
Анонси [29]
Колонка редактора [23]
На часі [25]
Еко [14]
Людина [24]
Актуальне інтерв’ю [12]
Світ без кордонів [7]
Резонанс [6]
Сторінки історії [17]
Глибинка [10]
Природа і ми [33]
Мисливство [13]
Рибальство [9]
Світ тварин [9]
Наш фотоконкурс [13]
Зі світу по нитці [4]
Хобі [17]
Цілюща аптека [29]
Лісова книгарня [9]
Цікаво [53]
Нотатки натураліста [161]
Світ очима дитини [20]
Лісовичок [31]
На замітку [18]
У світі пернатих [15]
Подорожуємо разом [29]
Психіка людина і проблеми лісівництва [10]
Новини [101]
Світ рослин [6]
Роздуми [9]
До теми [9]
Традиції та сьогодення [16]
До ювілею [7]
Статистика
Главная » 2015 » Березень » 17 » Милуватися світом із висоти гір
20:24
Милуватися світом із висоти гір

Людина наділена дивовижною здатністю пізнання. Скільки б не розширювала світогляд, все одно лишається величезна глиба незвіданого. Кожен відкриває чудеса Землі по-своєму. Сегмент щастя ще й у тому, аби ділитися новими знан­нями та враженнями. 

У свіжому номері «Лісового вісника» спілкуємося з майстром спорту України зі спортивного туризму, інструктором із гірського та водного туризму, викладачем географії і туризму Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім. Степана Дем’янчука Олексієм Токарем, котрий замість теорії викладання перевагу надає практиці, подорожуючи світом.
Із кількарічним набутим досвідом (як із мінімальними витратами їздити за кордон, ходити в походи у гори та річкові сплави) Олексій Токар свого часу відвідав більшість європейських країн: Польща, Чехія, Словенія, Словаччина, Австрія, Швейцарія, Бельгія, Норвегія, Болгарія, Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Хорватія, Монако, Грузія, Росія. А гірські походи – окрема тема. Ви здивуєтеся, наскільки відважною та охочою до пізнання може бути людина, а природа – всесильною та незалежною…
Коли школярем Олексій вперше потрапив у Карпати, зрозумів: гори – близька для його духу стихія. Питання вибору спеціальності після того не стояло – географія, туризм. Це той випадок, коли фах, робота і задоволення можуть вміщатися в одному цілому. 
За словами Олексія, першою закордонною вершиною, на яку пощастило піднятися у серпні 2008-го, була гора Ельбрус, що на Північному Кавказі. 
– Технічно вона не є складною, – каже співрозмовник. – Але її висота – 5642 метри – має особливість. Для надто крутого підйому вверх людина не пристосована. Їй треба акліматизуватися, піднімаючись поступово: протягом дня безпечно проходити 1000 метрів вгору – не більше. Чим далі до хмар – тим кисню все менше, важче дихати. 
Таким чином їхня експедиційна група (4 людини) піднялася на Ельбрус на 6-й день. На шляху до сходження їм траплялися спеціально облаштовані вагончики, де, за потреби, можна зупинитися на ніч. Олексій зізнається, що навіть у 2008-му ночівля вартувала 80 грн із людини! Багато… Адже умови – далеко не готельного комфорту. 
– Ближче до вершини альпіністи використовують нічний час для підйому чи спуску, оскільки льодовик замерзає, по ньому легше та безпечніше рухатися, – пояснює Олексій. – А вдень сонце нагріває поверхню – і сніг перетворюється на кашу, якою важко пересуватися. 
Дивлячись на фото, завмираю. Виникає питання: які думки зринають, коли опиняєшся у цій реальності. Співрозмовник загадково всміхається:
– Людина, порівняно з цими просторами і стихіями, – лише маленький відрізок буття. Гори завжди були, є і будуть, а ми – ніби секунда відносно їхнього існування. Коли перебуваєш там, думок майже немає. Переживання, стреси – ви про що? Ходиш під дією шоку від навколишньої краси природи. До речі, недавно приїхав із зимового походу Карпатами. Переживання з приводу війни в країні трішки затихли, відчуваю себе значно легше…
Олексій Токар ділиться досвідом. Так, 80% успішного підйому залежить від погодних умов. І людина тут не вплине жодним чином. За його словами, думка більшості альпіністів, мовляв, це я підкорив вершину, є хибною. Навпаки. Якщо гори «дозволили», погода посприяла, тоді пощастило втрапити на верхівку гори.
– Дорогою до Ельбрусу бачили унікальну вершину Донгузорун, на якій «намальований» льодовик у вигляді цифри «7», – показує на фото співрозмовник.
Перед сходженням на ту чи іншу вершину пропонують послуги гіди (не всі охочі мають досвід та знання). Як пояснює Олексій, ще у 2008-му вартість підйому із гідом коштувала 300-350 євро з людини. Навчені спеціалісти орієнтуються, наскільки турист готовий та витривалий. Буває, людська впевненість (я можу, піднімуся – це ж нескладно!) хибить. Піднімаючись до певної точки, турист не витримує, сили покидають остаточно. Тоді на допомогу приходять гіди: спеціальним обладнанням вони обв’язують лежачу на спині людину і плавно спускають схилами донизу (див. фото). 
– Часто в горах натрапляємо на гірських козлів, – ділиться враженнями Олексій Токар. – Вони живуть переважно у заповідниках, відстрілювати їх заборонено. Тварини давно звикли до туристів і не бояться їх. Бувало, спимо у палатках, а вони, сміливі, підходять упритул. Я не раз годував їх хлібом майже з рук. 
Наступна експедиція, за шостою і максимально пішохідною категорією складності, припала на липень 2009-го. Олексій із друзями мандрували Приполярним Уралом (Росія) протягом 26 днів. За цей час пройшли 412 км абсолютно дикими місцевостями, без доріг та стежок. Піднімалися на кілька вершин, серед яких – найбільша на території Уралу – гора Народна висотою 1895 м. 
Цікаво, що в Уральських горах проходить фізико-географічна межа – з одного боку розташовується Європа, з іншого – Азія. Олексій зазначає, що їхній похід пролягав переважно з боку Азії.
– Маршрут проклали через урочище Долина Смерті. Це найгарніша Долина Смерті, в якій мені доводилося бувати, – жартує співрозмовник. – Настільки розкішне місце з вражаючими краєвидами! Ми навіть поставили намети, щоб трішки затриматися. Грибів – сила-силенна, а повітря яке…
Особливістю Приполярного Уралу є те, що залізниця прокладена тайгою, на значній віддалі від гір. Тому, прибуваючи до потрібної станції, треба ще подолати 100 км, щоби дістатися височин.
– Не знаючи цієї особливості, нам довелося ще шість днів просуватися важкопрохідними болотами тайги, – пояснює Олексій. – Потім починали двотижневий похід власне горами, після чого треба було знову шість днів вертатися до залізничної станції. Такий досвід нам не дуже сподобався. Тому наступного, 2010-го року, коли за організацію походу відповідав я, спланували інший варіант. Члени нашої експедиції заїхали поїздом трохи північніше. На тій місцевості вже не було лісів і починалася тундра. Знайшли там водія з вантажівкою, який за п’ять тисяч гривень протягом шістнадцяти годин завіз нас тундрою прямісінько в центральну частину гір. Тобто ми зекономили дорогоцінні сили і час. Вертатися назад таким способом бракувало фінансів. От що ми придумали. Заїхавши в центральну частину гір, пішки за три дні перейшли через перевал у верхів’я річки Манарага, прикопали у надійному місці частину припасів та інвентаря. Після експедиції ми повернулися до захованого скарбу. Із надувних балонів, що використовують для катамаранів, а також берези зробили плоти (весла і рятувальні жилети з собою мали) і за чотири дні гірською річкою припливли прямо до залізничного моста.
Під час походу Приполярним Уралом Олексій разом із товаришами лізли на вершину гори Манарага (в перекладі означає – лапа ведмедя) аж… 12 годин! Звісно, оснащувалися мотузками та всім необхідним спорядженням.
– Це одна з найгарніших вершин, на котру мені щастило підніматися, – підкреслює співрозмовник. – А скільки у гірських уральських річках червоної риби! Аж кишить. Ловити – три секунди – і от тобі вечеря на гачку, хоча кілька разів ламався спінінг – сильна риба. Протягом походу я зловив 65 рибин родини лососевих із середньою вагою півтора кілограма. Тушили, варили, пекли… Смакота! 
Крім організації походу в горах Приполярного Уралу, Олексій Токар влітку 2010-го спланував ще одну мандрівку – до французьких Альп. Стривайте, ці фото не з вигаданих світів, перед вами – чудова дійсність. 
Відтак співрозмовник разом із групою піднімалися на найвищу точку Альп – гору Монблан – заввишки 4810 м. Із французької назва вершини перекладається як «біла гора». Цікаво, що під Монбланом прокладений автомобільний тунель завдовжки 11,6 км, який з’єднує Францію з Італією.
– До речі, серед усіх європейців, котрих доводилося зустрічати у мандрах, мені найбільше імпонують італійці та французи, – ділиться враженнями Олексій. – Вони привітні, комунікабельні, гостинні; поважають туристів, а тим паче – альпіністів. Адже у Європі такий вид здорового активного відпочинку дуже популярний. Як тільки вихідні – сім’ї чи компанії друзів спаковують авто для відпочинку: намети, велосипеди, ролики, надувні човни, м’ячі… Коли у розмовах зізнавалися, що ми – альпіністи з України, французи реагували із захопленням та подивом. У них побутує стереотип, що українці – надто бідні. Тому зустрівши нас, приємно дивувалися. 
За словами Олексія Токаря, до підніжжя Монблану курсує спеціальний трамвай. Замість дводенної дороги до гори можна скористатися двогодинною їздою транспорту.
– Дорогою до Монблану робили кілька перевалів, розбиваючи намети на ніч, – згадує співрозмовник. – Якось. уже на льодовику, ставимо спорядження для ночівлі. Біля нас опиняються сусіди – чехи і поляки, навпроти, через кілька метрів – росіяни. Протягом двох днів ми потоваришували з поляками та чехами, разом чай пили, жартували. Пробували по-дружньому заводити діалоги з москвичами – діло не пішло. До розмов із нами вони не були налаштовані. Хоча було це ще п’ять років тому…
Олексій Токар наголошує, що біля вершини поверхня землі вкрита підступними (час від часу трапляються вузькі, але глибокі тріщини) льодовиками. Тому задля безпеки під час підйому всі прив’язуються один до одного мотузкою на відстані 12-15 м…
Насолоджуватися розкішшю пейзажів і таємницями інших культур можна різним способом. Так, у 2011-му Олексій разом із друзями протягом двох тижнів пізнавали Норвегію з допомогою… велосипедів. У цій країні всюди налагоджена система велодоріжок, що гарантує безпечну їзду. 
Цікаво, що порівняно з іншими країнами Європи, де для відпочинку виділені спеціальні місця (у ліс просто так не зайдеш – заборонено), дика природа Норвегії – відкрита для відвідування… Тоді Олексій із друзями піднімалися на найвищу точку Скандинавських гір – вершину Гальхепігген.
За спостереженнями співрозмовника, норвежці ментально відрізняються від решти європейців.
– Переважно жителі Норвегії живуть багато, але просто. Немає пафосу та зверхності – в усьому. Одяг, будинки, спосіб життя – усе загалом вирізняється скромністю. Однак крім житла, майже кожен має невеликий будинок біля озера та яхту. 
– У Норвегії намети дозволено ставити будь-де, – продовжує Олексій. – Якщо треба прилаштуватися менше, ніж на добу, можна розбити табір навіть у міському парку… Прибувши в аеропорт для відльоту додому, у нас виявилася ніч очікування. Приміщення аеропорту до четвертої ранку закривали. Де ночувати? Готелі надто дорогі. Не довго думаючи, ми розклали намет на газоні прямо перед входом в аеропорт і, знаєте, нам ніхто нічого не заперечував, тільки дивилися трохи дивно в наш бік. 
Наступна мандрівка прокладала шлях австрійськими Альпами до найвищої гори Австрії – вершини Ґросглокнер (3798 м). 
– Дорогою часто натрапляли на бабаків, – посміхається Олексій. – Вночі у наметі важко було заснути: все свистіли тварини, намагаючись украсти їжу з пакетів. 
У переліку пізнаних вершин Олексія Токаря – також підйом на найвищу точку усіх Карпат із назвою Герлаховський Штит висотою 2655 м. Вона розташована у Словаччині. 
А ще – 21-денна подорож Кавказькими горами з боку Грузії, зокрема на найвищу точку – гору Лайла заввишки 4010 м. 
– Про Грузію можу говорити три дні безперестанку, – жартує співрозмовник. – Ця країна залишила фантастичні спогади і враження від гір, людей, від краєвидів загалом. Місцеві жителі – дуже віруючі. Перший тост п’ють за Бога, другий – за господаря, третій – за перемогу. Грузини чудово ставляться до українців, називаючи нас братами, вирізняються гостинністю. А ще запам’яталася грузинська горілка на винограді – чача – така міцна, що й коня може звалити… 
На завершення – спогад Олексія про найбільш екстремальний випадок під час туристичних походів.
– Це була випадкова зустріч із… ведмедицею та двома ведмежатами на відстані двадцяти метрів. Йдучи високими травами Приполярного Уралу, абсолютно дикою місциною, почули дивні звуки. Виглядаємо вперед – і жах захолодив кров у жилах: прямо перед нами вигнулася ведмедиця на задніх лапах, а з модрини тим часом сповзали ведмежата. Стоячи на задніх кінцівках, ростом близько трьох метрів, темно-бура, зі світлішими кінчиками шерсті, тварина подивилася на нас, ми – на неї, подумки прощаючись із життям. Раптом вона розвернулася, побігла в протилежний бік, а чадо – за нею. Після того у нас іще з добрих півгодини трусило руки-ноги від надмірного адреналіну.
Тетяна МИЗНІКОВА
Фото Олексія ТОКАРЯ

Категория: Подорожуємо разом | Просмотров: 465 | Добавил: Live | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Свіжий номер ЛВ
Читайте українське
Архів ЛВ
Календар
«  Березень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031