«Всяка війна проти чужоземних загарбників – справа законна і є найпершим обов’язком кожного народу».
Стендаль

…Війна. Страшне слово, зміст якого ми, молоде покоління українців, не усвідомлювали. Досі. Адже здавалося – народилися у незалежній, вільній від будь-якого впливу державі. Та життя внесло свої корективи. Окупація українського Криму, захоплення адміністративних будівель, аеропортів, установ зв’язку, ЗМІ у Сімферополі та Севастополі, заручники Верховної Ради Криму, пропагандистські акції за відокремлення Півдня і Сходу України та приєднання їх до РФ, бойовики на кордоні, мобілізація… Українська влада у відповідь заявила про проведення Антитерористичної операції із залученням Збройних сил. Поступово протистояння переросло у масштабний воєнний конфлікт. Ніхто не може підрахувати точну кількість загиблих військовослужбовців, що вже казати про мирних жителів – пенсіонерів, жінок, дітей… Події розгорталися, немов за давно написаним сценарієм. Перед очима українців – фільм жахів із дуже реальними «спецефектами».

Та все-таки війна народжує героїв! Сьогодні говоримо з бійцем роти міліції спеціального призначення «Світязь» УМВС України у Волинській області Макаром Чаюком. Зустрілися з героєм в обласному госпіталі для інвалідів війни, де він підліковує поранену ногу.
Чоловік розповідає, що у внутрішніх військах відслужив 27 років, а потім пішов на пенсію. На запитання, чому ж усе-таки пішов добровольцем, чоловік із гордістю відповідає: відчував потребу підтвердити, що гідний своєї роботи.
– Добровольцем став іще в серпні 2014-го. Написав заяву в Міністерство внутрішніх справ для зарахування у спецроту «Світязь». Мене погодили, – розповідає Макар Олександрович. – Я вже давно шукав, куди можу піти на службу. Навіть у військкомат ходив. Але щоразу знаходились якісь відмовки і мене не брали. Просто набридла ця біганина, тому звернувся у МВС. 
Коли чоловік вирішив поїхати на Схід, аби захищати Батьківщину на передовій, то рідні та знайомі відреагували по-різному. Одні дивувалися: мовляв, є ж молоді хлопці, чому треба йти старшим?
– Мене, власне, така реакція обурила. Я усім пояснював: чому молоді мають іти, а я ні? Я себе добре почуваю, бігаю не гірше за інших, – ділиться враженнями, а потім жартує: – Пригадую, одного разу під час занять у тренувальному таборі бігали крос. Мій побратим Олег каже: «Я дивуюся: ви так швидко біжите, як лось – я за вами не встигаю». 
Після зарахування до спецроти «Світязь» усі новобранці проходили тактичні навчання та залагодження підрозділу у школі міліції, що в с. Сокиричі Ківерцівського р-ну. Були там близько місяця. Військових навчали, як правильно «зачистити» приміщення.
– Здається, на перший погляд це просто, але потрібно діяти професійно, щоб і результату досягти, і життя своє зберегти, – продовжує чоловік. – Ось, приміром, за дверима – терористи. Ми дізналися, як потрібно в такій ситуації діяти. То – цілий процес, бо просто відчинити двері й зайти не можна – смерть. Також нас учили, як потрібно «зачищати» перший поверх, потім переходити до другого, як поставити розтяжку, що робити під час обстрілу автобуса, як із нього вийти цілим і неушкодженим. 
Під час навчаннь велику увагу приділяли і фізичній підготовці. Повзали по землі, вчилися правильно стріляти з коліна, лежачи, стоячи, відпрацьовували техніку кидка гранати. Усі ці вміння необхідні солдатові, аби знешкодити ворога і себе не травмувати.
– Допоки підрозділ формувався, набирали хлопців, то мене призначили на посаду молодшого інспектора автослужби, – розповідає боєць. – Займався нашими автомобілями, ремонтував УАЗи і БТРи.
17-го грудня минулого року бійцям дали дозвіл виїхати на Схід на ротацію хлопців із Дніпропетровська. Макар Олександрович розповідає, що довелося розташуватися у школі-інтернаті. 
– Харчувалися у покинутій їдальні, – згадує солдат. – Приготуванням їжі займався я. Хлопці з нетерпінням чекали, що цікавеньке вигадаю, тому дуже старався (сміється, – авт.). Завжди намагався готувати смачно, щоб бійці прийшли, поїли та мали сили воювати.
Щодо продуктів, то їх привозили волонтери. Навіть дочка із зятем передавали харчі із Ковеля. Вони там зібрали понад 20 кг м’яса, а ще картоплю, консервацію, мед та багато іншого. 
Військовий зізнається, що ставлення місцевого населення було не надто дружнім, навіть більше – дуже дивним. Макар Чаюк згадує, що був випадок, коли місцевий мешканець прийшов до військових просити їжу. Його нагодували, дали із собою. А чолов’яга, вийшовши до блокпоста, каже: «Коли ви вже звідси заберетеся?». 
– Я взагалі такого не розумію, – веде далі пан Чаюк. – Замість банального «дякую» нерідко чуємо докори та звинувачення. Дивно й образливо виходить – «злі бандерівці» їжу, одяг, предмети гігієни назбирали, своїми руками робили, переймалися… Але люди такі різні.
Втім були й доброзичливі мешканці, які підтримували бійців.
– До нас щодня приходив один старший дядько, – говорить Макар Олександрович. – Він розповідав, що тут уже понад 40 років живе й переконував, що прийшли українці й усіх врятують, але ж не кожному це «дійде». 
Найважче було із 29-го по 31 січня, зізнається боєць спецроти «Світязь», саме тоді почалися жорсткі бої й усі солдати потрапили в оточення. Вояки прийняли бій разом із Чернігівським 13-м Батальйоном Територіальної Оборони. Коли бійців взяли в оточення, бойовики йшли із позиції «12 годин», Макар Олександрович займав позицію «6 годин». Вороги зайшли уже в тил, але волинянин із напарником тримали позицію. Вели прицільний вогонь, бо, затиснувши курок автомата, не можна було «косити» ворогів – набоїв не вистачало. Цілилися виключно у мішені.
– Танка ми не мали, лише «муху» (ручний протитанковий гранатомет РПГ-18, – авт.) та гранати, – продовжує Макар. – Із гранатами було складно працювати, бо їх викидати з приміщення важко, адже немає нормальної траєкторії польоту. 
Щодо озброєння, то противники були готові до нападу та «до зубів» озброєні. У їхньому арсеналі – танки Т-72 і Т-80, які практично неможливо знищити підручними засобами. А в наших – лише старенький Т-64 – і той без акумулятивних пластин. Та незважаючи на відсутність великої кількості зброї, усі бійці «Світязю» працювали як злагоджений годинник. 
– Пригадую, нас неодноразово намагалися переманити на сторону терористів, – говорить Макар Олександрович. – Прийшов чоловік із білою хустиною й каже, аби ми здалися. Звісно, ми цього не зробили.
На другий день бою в оточенні, 30-го січня, добровольця поранили. Осколком травмувало ногу. Та попри важку рану, солдат боровся за життя і продовжував бій.
– Тоді ми їм добре «дали прикурити». Так, техніка наша загубилася, але найголовніше – зберегли людей, – продовжує волинянин. – Зберіг людину – тобі зараховується перед Богом, а матеріальне – наживне.
Макар Олександрович вважає, що для того, аби перемогти, військовим просто життєвонеобхідне достойне озброєння, адже людський ресурс є. Дійсно, хлопці добре підготовлені й знають свою справу.
Після одужання Макар Чаюк планує знову їхати на Схід. Каже: «Біда згуртовує! Після бою усе змінилося, ми їхали туди необстріляним колективом із 40 чоловіків, а повернулися справжніми братами по крові!».
– Зрозумійте: треба захищати Батьківщину. Якщо я скажу, що не буду цього робити, і ви це повторите, а ще – третій, п’ятий, десятий, то що ж нас чекатиме далі?! – завершує співрозмовник. 
Анна КРАВЕЦЬ
Фото автора та з архіву Макара ЧАЮКА